Страница 74 из 103
Я кивнула й зосередилася. Поступово почала помічати, що Ділан атакує за певною схемою. Вгору справа, вгору зліва, знизу, збоку. Вгору справа, вгору зліва, знизу, збоку. Під час наступного удару зверху я підняла свою жердину і відбила удар. Ділан кивнув, його очі засяяли.
— Дуже добре. Ще раз.
Він знову виконав той самий рух, але цього разу був боковий удар зверху. Оскільки я поступово звикала до стилю бою, то за напруженням його рук зрозуміла, як він змінює рухи, й знову відбила удар. Дерево вдарило по дереву.
— Ще раз.
Ми продовжували. Щохвилини Ділан завдавав легких ударів, які я намагалася якомога краще відбивати. Що більше часу минало, то швидшими ставали рухи Ділана. Я ухилялася, ми оберталися на маті. Ще один удар я відбила. Ділан рухався ще швидше, я відповідала відповідно. Ми кружляли на маті, він завдавав усе більше ударів. Я могла відбити майже кожен. Мимоволі на моєму обличчі з’явилася усмішка. Коли йдеш до цього повільно, воно майже приносить задоволення. І це справді було так, як казав Ділан: рухи нагадували танець. Хоча наш танець був зовсім не таким точним, як бій, який показували Мерфі та професорка Чен, я не почувалася вже такою слабкою, як попереднього разу. Ділан бився на рівних зі мною, коли я робила помилку, він коротко вказував на це й навчав, як покращити свою позицію.
— А тепер контратакуй, — несподівано сказав.
Моє дихання стало переривчастим.
— Але як?
— Атакуй мене.
Я кліпнула.
— Я можу лише повторити: але як?
Ділан подивився на стелю і голосно видихнув. Потім його погляд знову повернувся до мене.
— Просто спробуй.
Ну що ж, якщо він так наполягає, то спробую. Я підстрибнула, розмахнулася жердиною і вдарила його, намагаючись поцілити в плече. За мить він відбив удар, зробив півоберт, вибив жердину з моєї руки та штовхнув мене, так що я втратила рівновагу й боляче приземлилася на сідниці.
Я сердито глянула на нього.
— Ауч.
— Вставай і продовжуй, — лише сказав він і простягнув мені жердину.
Я взяла її і важко піднялася. Мої сідниці та куприк пульсували від болю.
Знову прийняла бойову позицію. Уся впевненість, якої я щойно досягнула, поступово зникала. Я контратакувала, але Ділан щоразу кидав мене на мат. Я ставала дедалі злішою і била сильніше, але він відповідав з такою самою силою. Проте удари Ділана були такими потужними, що, коли я відбивала їх, у мене стукотіли зуби. Якщо не реагувала достатньо швидко, він влучав у мою руку, один раз у стегно, потім у гомілку. Коли я вже була на межі того, щоб закричати від розчарування, він зупинився.
— Час вийшов, — сказав він, глянувши на годинник над виходами.
Задихана, я теж подивилася на годинник. Час сплинув так швидко, що я майже забула, що мала зробити. Я не могла повірити, що цей момент настав.
— Ти непогано впоралася.
Ділан забрав у мене дерев’яну жердину.
Я скептично глянула на нього.
— Усе тому, що ти повільно нападав. І давав час відповідно зреагувати. У справжньому бою я була б значно слабшою.
— Якщо наполегливо тренуватимешся, то зможеш захистити себе й інших. А до того часу проводитимемо тренування, — оголосив він і поклав жердини у відведену шафу.
Я лише кивнула й витерла піт із чола. Потім ми пішли до роздягалень. Перед ними я зупинилася, намагаючись зберегти якомога природніший вираз обличчя.
— З твоїми ребрами все справді гаразд?
Ділан ковтнув води зі своєї пляшки.
— Немає нічого, із чим цілитель Шиган не зміг би впоратися.
— Якби моя мама почула це, то збожеволіла б, — слова злетіли з язика самі собою.
— Чому? — запитав він.
— Вони із Шиганом терпіти не можуть одне одного. Між ними свого роду суперництво. Він вважає себе кращим, бо вивчив справжнє цілительство за допомогою трав і медицини, а вона вважає його недалеким, бо їй достатньо лише покласти руку, щоб зцілити людину.
Не знаю, чому я це розповіла. Здається, Діланові теж не було що сказати, бо він кивнув у бік роздягальні.
— Я прийму душ. Побачимося завтра вранці.
Якщо точніше, ми ще побачимося пізніше на занятті із самоконтролю, але тоді він, імовірно, знову сидітиме десь в іншому місці, запізниться через якусь незрозумілу справу і, як завжди, швидко зникне.
— Гаразд, — промовила я, піднявши руку на прощання, перш ніж пройти кілька кроків до своєї роздягальні. Щойно двері за мною зачинилися, я почала перевдягатися з блискавичною швидкістю. Кинула свої речі в сумку й поклала зверху черевики, щоб пересуватися якомога тихіше. Потім вийшла в коридор, підійшла до роздягальні Ділана і прислухалася. Душ був увімкнений. Це був мій шанс. Обережно відчинивши двері, я тихо зачинила їх. Оглянувшись у роздягальні, побачила рюкзак Ділана та купу одягу на лавці ліворуч. Двері до душу праворуч були трохи прочинені, і я чітко чула шум води.
Я пробралася до речей Ділана. Мої пальці тряслися, але я розкрила його чорний, потрісканий у кількох місцях рюкзак, який точно бачив кращі часи. Розстібнула верхню частину, під якою ховалася затяжка, що тримала рюкзак закритим.
Обережно розв’язавши її, побачила багато папок і зошитів. Узяла один записник, витягнула другу погрозу з кишені та порівняла їх. Погроза була написана чорними друкованими літерами. На зошиті Ділана також великими чорними літерами писало «Духовне наставництво». Я уважно розглянула кожен штрих, кожен вигин літер, намагаючись знайти схожість. На жаль, обидва написи були зроблені по-різному: зошит Ділана був підписаний кульковою ручкою, а погроза здавалася написаною товстим фломастером. Тому було важко знайти щось спільне. Я розгорнула зошит Ділана й ще раз порівняла погрозу з його звичайним почерком. Можливо, вони збігалися... а можливо, й ні. Я міцно стиснула зуби, поклала зошит назад у рюкзак і продовжила ритися в рюкзаку. Натрапила на джутовий мішечок і витягла його з маленького заднього відділення. Обережно розв’язала і побачила всередині сухі трави — білі, жовті та помаранчеві листочки. Потім нахилилася вперед і понюхала їх. Відчувши п’янкий солодкий запах, одразу ж відступила, бо в голові раптово запаморочилося.
Я знала цей запах.