Страница 72 из 103
У мене щось стиснулося в грудях. Я побачила перед собою Ділана в лікарняному ліжку. Як він уперше відкрито, чесно і, за його мірками, м’яко зі мною розмовляв. Як він уперше назвав мене на ім’я та запитав, як почуваюся. Як він сказав мені, що я повинна дати волю своїм почуттям.
Невже це все було лише виставою?
Ця думка приголомшила мене. Я ледве могла дихати.
Непомітно для себе почала вважати Ділана невід’ємною частиною мого нового життя і прийняла його разом з усіма його тарганами, грубістю та кам’яним серцем, навіть не усвідомлюючи цього. І саме тому мені було дуже важко прийняти, що він може нам погрожувати.
— Але навіщо йому це? — запитала я хриплим голосом.
Кенна знизала плечима.
— Продати якомусь божевільному колекціонерові? Отримати із цього прибуток? Використати самому? Я не знаю. Але надто багато збігів, щоб ми могли це просто проігнорувати.
Я проковтнула великий клубок у горлі.
— Що нам тепер робити? — запитала я, ненавидячи відчай у своєму голосі. Якби моя мати бачила мене такою, вона розчаровано похитала б головою.
— Ми вдамо, що все добре. І розробимо план.
Я не уявляла, як це мало бути. У цей момент припущення, що Ділан може виявитися вбивцею, наповнювало мене таким жахом, що я не могла тверезо мислити. Мені знадобилося трохи часу, але потім я сіла разом із Кенною. Ми роздумували майже всю ніч і твердо вирішили з’ясувати, що до чого. Я кинула погляд на зруйновану стінку з мого боку кімнати й відчула крижаний холод, який пронизав мене. Я дозволила йому заморозити все всередині: біль, відчай і цілковиту недовіру до цього нового припущення. Я перетворилася на лід. На пекучий, крижаний холод, із кришталево чистим наміром. Тільки так зможу втілити наш задум у життя.