Страница 64 из 103
Я оцінила його спробу поліпшити мені настрій і водночас дещо усвідомила.
— Напевно, я виграла конкурс краси лише тому, що всі думали, ніби це моя спадщина, і в них не було іншого вибору. Коли я зараз думаю про те, що роками поводилася як богиня краси й любові, мені хочеться провалитися крізь землю від сорому.
— Чому? — запитав Ділан, і в одному його слові було стільки щирого зацікавлення, що я знову подивилася на нього.
— Бо це ж якась нісенітниця. Тому що я не успадкувала дару зцілення чи зачарування і точно нікого не можу цим вразити.
Ділан похитав головою. Його погляд зупинився на моєму обличчі.
— Я б не був таким упевненим.
Я затамувала подих. Не знала, чи він мав на увазі те, що подумала, але моєму тілу було байдуже. Тепло, яке відчула у своєму животі, розійшлося всім тілом.
Я відвела погляд і витерла очі. Подивившись на свої пальці, побачила чорні та сірі смуги.
— Ой, — пробурмотіла. — Дуже страшно?
— Ти хочеш, щоб я сказав правду?
— Завжди.
Парк не вагався ні секунди.
— Ти схожа на побитого єнота.
Я знову подивилася на нього, цього разу трохи примружившись.
— Просто ти мусив це сказати. Ти хотів, щоб я розплакалася. Тобі вдалося, — сказала я, навіть не намагаючись щось зробити з розмазаним макіяжем.
Ділан задумливо розглядав мене. Потім раптом підвівся, взяв ще одну серветку з коробки на своєму лікарняному ліжку й нахилився вперед. Обережно витер під моїми очима, зосереджено дивлячись на мене. Я не наважувалася ні рухатися, ні дихати. Моє серце шалено калатало.
— Ось так, — сказав він із задоволеним виглядом.
Я прокашлялася.
— Більше не схожа на єнота?
— Ні.
Наставник знову подивився на моє обличчя. Потім відірвав від мене погляд, зім’яв серветку і поклав її назад на стіл.
— Відтепер ти повинна більш відкрито говорити про свої почуття. Буду це я чи твої друзі. Інакше твоя магія проявлятиметься потужніше, і це призведе до серйозних наслідків.
Я повільно кивнула. Водночас мені стало цікаво, як він може вимагати цього, якщо сам зберігає всі подробиці свого життя в таємниці.
— Думаю, ти допоміг би мені, якби розповідав про себе та свій досвід, — обережно запропонувала я.
Ділан скривився, наче вкусив щось кисле.
— Я сказала це просто так, — продовжила. — Довіра — це не вулиця з одностороннім рухом.
Він явно боровся із собою. Потім знову відкинувся назад і не відводив погляду від стелі медпункту, ніби мирився зі своєю долею.
— Спробую.
Я усміхнулася. Хоча Ділан більше не дивився на мене, куточки його губ трохи піднялися, і від цієї картини в мене ще деякий час не сповільнювалося серцебиття.