Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 64 из 103

Я оцінила його спробу поліпшити мені настрій і водночас дещо усвідомила.

— Напевно, я виграла конкурс краси лише тому, що всі думали, ніби це моя спадщина, і в них не було іншого вибору. Коли я зараз думаю про те, що роками поводилася як богиня краси й любові, мені хочеться провалитися крізь землю від сорому.

— Чому? — запитав Ділан, і в одному його слові було стільки щирого зацікавлення, що я знову подивилася на нього.

— Бо це ж якась нісенітниця. Тому що я не успадкувала дару зцілення чи зачарування і точно нікого не можу цим вразити.

Ділан похитав головою. Його погляд зупинився на моєму обличчі.

— Я б не був таким упевненим.

Я затамувала подих. Не знала, чи він мав на увазі те, що подумала, але моєму тілу було байдуже. Тепло, яке відчула у своєму животі, розійшлося всім тілом.

Я відвела погляд і витерла очі. Подивившись на свої пальці, побачила чорні та сірі смуги.

— Ой, — пробурмотіла. — Дуже страшно?

— Ти хочеш, щоб я сказав правду?

— Завжди.

Парк не вагався ні секунди.

— Ти схожа на побитого єнота.

Я знову подивилася на нього, цього разу трохи примружившись.

— Просто ти мусив це сказати. Ти хотів, щоб я розплакалася. Тобі вдалося, — сказала я, навіть не намагаючись щось зробити з розмазаним макіяжем.

Ділан задумливо розглядав мене. Потім раптом підвівся, взяв ще одну серветку з коробки на своєму лікарняному ліжку й нахилився вперед. Обережно витер під моїми очима, зосереджено дивлячись на мене. Я не наважувалася ні рухатися, ні дихати. Моє серце шалено калатало.

— Ось так, — сказав він із задоволеним виглядом.

Я прокашлялася.

— Більше не схожа на єнота?

— Ні.

Наставник знову подивився на моє обличчя. Потім відірвав від мене погляд, зім’яв серветку і поклав її назад на стіл.

— Відтепер ти повинна більш відкрито говорити про свої почуття. Буду це я чи твої друзі. Інакше твоя магія проявлятиметься потужніше, і це призведе до серйозних наслідків.

Я повільно кивнула. Водночас мені стало цікаво, як він може вимагати цього, якщо сам зберігає всі подробиці свого життя в таємниці.

— Думаю, ти допоміг би мені, якби розповідав про себе та свій досвід, — обережно запропонувала я.

Ділан скривився, наче вкусив щось кисле.

— Я сказала це просто так, — продовжила. — Довіра — це не вулиця з одностороннім рухом.

Він явно боровся із собою. Потім знову відкинувся назад і не відводив погляду від стелі медпункту, ніби мирився зі своєю долею.

— Спробую.

Я усміхнулася. Хоча Ділан більше не дивився на мене, куточки його губ трохи піднялися, і від цієї картини в мене ще деякий час не сповільнювалося серцебиття.