Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 63 из 103

— Це правда? — тихо запитала. — Те, що ти сказав про Бо.

В очах Ділана промайнуло щось темне. Потім він швидко кивнув.

Частина мого серця, яка й так уже була пошкоджена, розкололася від його підтвердження. Я намагалася не показати цього і бути стриманою.

Як Бо міг удавати, що не помітив цього? Як він міг дозволити Мерфі віднести мене до медпункту? І потім зустрітися зі мною, ніби між нами все було нормально, хоча для нього, очевидно, це було не так?

— Вибач. Це, ймовірно, не те, що ти хотіла почути, — цими словами Ділан вирвав мене зі ступору.

Я згадала, як він одного разу сказав, що просить вибачення лише тоді, коли це справді щиро. Тож я знала, що це йшло від серця. Водночас мені досі було боляче за те, що сказав Ділан. Він розпізнав мої слабкі місця, і душевні, і фізичні, й повністю ними скористався.

— Не хочу, щоб до мене погано ставилися, — тихо промовила я за мить.

Щось у похмурому погляді Ділана змінилося, та лише на мить.

— Я знаю, — знову промовив він.

— І я не хотіла б спокушати долю, щоб вона підкинула мені ще більше неприємностей. Тепер я іноді задумуюся, чи взагалі варто прокидатися вранці.

Останні слова згасли в шепоті. Але вони були чесними. Хоча зізнатися в цьому собі і йому було неймовірно важко.

— Я сказав тобі ці речі не зі злості.

Я глянула на нього, припіднявши брову, поки він не закотив очі.

— Гаразд, під час бою я хотів бути злим, щоб тебе спровокувати. Але тим, що сказав у кімнаті для перекусів, не мав на меті змусити тебе почуватися погано. Це просто...

Він зупинився. Я подумала, чи він узагалі колись стільки говорив зі мною.

— Я щодня спостерігаю, як ти намагаєшся відповідати всім можливим очікуванням. Береш на себе щораз більше, іноді я вже втомлююся дивитися на це. Як же тоді почуваєшся ти?

Його слова повторювалися в моїй голові знову і знову, а насамперед запитання: «Як же тоді почуваєшся ти?».

Я відчула жахливий тиск в очах. Тепер я зрозуміла, чому Ділан кинув ці слова в обличчя у кімнаті для перекусів, хоча правда, яка крилася в них, мені досі не подобалася. Адже він змусив мене усвідомити, що останнім часом ніхто не запитував мене про це. І що я знала відповідь на це запитання, але не хотіла собі в цьому зізнатися. Я боролася з бажанням розплакатися, водночас намагаючись повернути на своє обличчя досконало відпрацьовану усмішку моєї матері. Внутрішньо мене знищували суперечливі почуття.

Я подумала про вечір, коли помер Фінн, який вибив мене із колії. Я подумала про слова Кенни, про розчарований голос моєї матері, про кулак Джорджини, який влучив мені в обличчя, про перешіптування людей, про Бо, який ігнорував мене відтоді, як прокинулася моя магія, назвавши мої здібності дурними, і через якого я почувалася неповноцінною.

Тиск, який я відчувала в очах, перетворився на невимовне печіння, з яким більше не могла боротися.

— Мені дуже погано, — прошепотіла я.

Тепер я зрозуміла, що було в погляді Ділана — співчуття. Холодний, як крига, жнець, який нікого не підпускав до себе й поводився наче сама смерть, співчував мені.

Його обличчя розпливалося переді мною, коли перші сльози потекли моїми щоками. Знову в моїй голові прозвучав голос матері, суворий і невблаганний, посилюючи свій ритм, який дорікав мені за цю слабкість і ускладнював дихання. Усе, що я намагалася придушити впродовж останніх тижнів, накотилося на мене, як шалена, неконтрольована хвиля.

Ділан дозволив мені плакати. Він не обіцяв, що все налагодиться. Натомість просто сидів поруч, слухав мене і врешті-решт подав серветку, яку я так намочила, що потрібна була друга, а потім і третя. Минуло трохи часу, поки я заспокоїлася. Я дивилася на серветки на своїх колінах і почала розривати ту, яка була найменш мокрою.

— Цілком нормально іноді випустити те, що накопичилося, — сказав Ділан.

— Не там, звідки я родом.

Мій голос був глухим і хриплим.

— Зої.

Коли він уперше промовив моє ім’я, я підвела очі. Співчутливий погляд зник, повернулося обличчя, ніби вирізьблене з каменю.

— Я кажу серйозно. Це нормально, що все це тебе вибило з колії. Цілком нормально сумувати і проклинати через це весь світ. На початку так почуваються майже всі, — підбадьорював він. — Важливо навчитися долати цей біль, щоб ти могла керувати своєю магією. Інакше таке, як сьогодні, ставатиметься частіше.

Я важко проковтнула.

— Здається, ніби ти говориш із власного досвіду. Ділан, схоже, затримав дихання. Повільно кивнув.

— Зі мною колись трапилося схоже.

Я сіла рівніше.

— Справді?

Парк пробурмотів щось ствердне, але не став розвивати цю тему.

— Чому ти вважаєш, що повинна все тримати в собі?

Він поставив складне запитання. Відповідь можна було звести до простого пояснення.

— Моя мама вважає, що ніколи не можна нікому показувати свої внутрішні переживання. Це дає людям владу, якої вони не повинні мати.

— Розумію.

У темних очах Ділана було видно, як він обмірковує мої слова.

— Як вважаєш, твоя мама могла б змінити свою думку?

Я енергійно похитала головою.

— У жодному разі. Це вона сказала мені, що я повинна поводитися так, наче нічого не сталося.

Це звучало так, ніби я була не більше ніж маріонеткою своєї матері, а я не хотіла, щоб він так думав.

— Мені не подобається, коли інші вважають мене слабкою. Я не можу терпіти, як вони ставляться до мене після пробудження моєї магії. Цілими днями мене переслідують плітки половини академії. Якби я показала їм, що відбувається насправді, вони могли б скористатися цим. А я не можу цього дозволити. Не тільки через мою матір, а й заради себе.

Ділан певний час обдумував мої слова.

— Достобіса важко жити з такою головою, як у тебе.

Не знаю чому, але це змусило мене на мить розсміятися.

— Це справді дуже влучний опис.

Я глибоко зітхнула і потерла обличчя руками.

— Мені вбивали це все життя. Нелегко звільнитися від цього за такий короткий час. От уяви, якби сказали, що ти нащадок Кліодни. Як би ти відреагував?

Він байдужо знизав плечима.

— Від душі посміявся б.

Я підняла брову.

— По-перше, я ніколи не чула, щоб ти від душі сміявся, навіть не знаю, чи здатний на таке. До того ж не вірю, що це правда. Ти, напевно, по-своєму з’їхав би з глузду і щиро сподівався, що ніхто цього не помітить.

— Можливо. А може, я насолоджувався б цим. Як гадаєш, мені личила б корона?

Я насупилася, дивлячись на Парка.

— Ти щойно спробував пожартувати?

— Так.