Страница 6 из 103
Тепер я сподівалася просто пережити цей вечір. Прокинеться моя магія чи ні, але я досі відчувала тремтіння й нудоту, а моя гарна сукня була повністю просякнута потом. На жаль, склянка води не допомогла.
Місис Волш уже зайняла своє місце. Ця приваблива жінка шістдесяти років з ідеально укладеним попелясто-сивим волоссям була одягнена в бордову відкриту сукню, яка щільно облягала фігуру.
Сорок п’ять років тому вона була Міс Еверфолл, і відтоді активно працювала в комітеті та підтримувала учасниць конкурсу. Вона допомагала нам готуватися до балу, проводячи уроки танців та інші заняття. Я дуже любила її, хоча вона була суворою та вимогливою леді. Місис Волш швидко перевірила мікрофон, і її покашлювання гучно рознеслося залою.
— Добрий вечір, студенти, студентки та шановні викладачі. — Вона оглянула весь натовп, і на її обличчі розцвіла осяйна усмішка. — Дорогі учасниці. Торік ви зачарували нас своїм талантом, а неймовірна відданість показала, що заради добробуту академії ви готові проявити неабияку сміливість. Ці оплески вам.
Вона піднесла руки до мікрофона, і зал вибухнув аплодисментами. Тим часом ми з Бо пройшли достатньо, щоб я змогла побачити Віолет. З кожним кроком нудота ставала сильнішою. Я знову і знову нагадувала собі, що потрібно тільки віддати діадему й витримати ці кілька хвилин, перш ніж зможу покинути зал. Але щораз більше відчувала, ніби дедалі ближче підходжу до свого занепаду. Це не могло бути моєю магією.
Нарешті ми дійшли до сцени, і в моїх вухах загуло так, що я заледве розрізняла слова місис Волш. Навіть коли Бо щось пробурмотів мені, я не зрозуміла, що саме. Віолет простягла мені оксамитову подушечку, на якій лежала діадема з витонченими золотими лозами, що належала мені торік. Не встигла я її взяти, як моє горло стиснулося, а в шкіру наче встромили тисячі маленьких голок. Я кілька разів примружилася, глибоко вдихнула та видихнула, як намагалася раніше, але це не допомогло. Єдине, що могла робити, — це переставляти ноги одну за одною.
Підійнятися сходинками на сцену. Стати поруч із місис Волш, як ми тренувалися. Докласти зусиль, щоб придушити клубок у горлі.
Я повинна опанувати себе.
Я просто
повинна.
Я заледве усвідомлювала, що відбувається навколо. Місис Волш відійшла вбік, і тепер настала моя черга виголосити промову та передати діадему. Мені вдалося приховати тремтіння рук лише завдяки силі волі. Світло в залі раптом здалося надто яскравим, а м’яка мелодія оркестру гуркотіла в моїй голові, як кувалда.
Я оглянула зал, прокашлялася і почала вимовляти текст, який вивчила напам’ять.
— Бути «Міс Еверфолл» — це одна з найпочесніших нагород, яку можна здобути в цій академії. Звання «Міс Еверфолл» означає проявляти мужність, відкрито боротися з несправедливістю та захищати добро. Я...
В очах почало темніти. Я знову гарячково кліпнула, але все розпливалося. Я боялася, що ось-ось знепритомнію, одначе боролася із цим. Ще хоча б хвилинку. Я могла витримати, якщо дуже постараюся.
— Торік я намагалася... Я намагалася...
Звуки навколо мене стали глухими, і мої слова затихли посеред залу. Я більше не могла говорити. Моє горло мовби здавлювали. Я озирнулася навколо, але не розуміла, що відбувається.
Мить за миттю світ втрачав свої барви.
Усі ці чудові сукні, всі гості в залі мали вицвілий вигляд, наче хтось прибрав із приміщення всі кольори. Я більше нікого не впізнавала. Обличчя одне за одним зливалися, кожна людина в залі здавалася сірою, блідою і розмитою, а шум у вухах заглушував усе. Мій погляд хаотично бігав туди-сюди.
Здавалося, моє тіло відчайдушно шукало якір. Щось, за що можна було б вхопитися.
Там.
Там був хтось. Особа, яка вирізнялася з натовпу. Особа, яка не втратила своїх барв, як інші, і видавалася цілком нормальною. Мені полегшало.
Посеред залу я побачила хлопця, який дивився на мене з широко розплющеними очима. На вигляд першокурсник, можливо, на рік або два молодший за мене. У нього каштанове волосся, а одягнений він у білий пом’ятий костюм поверх темно-зеленої сорочки. Коли наші погляди зустрілися, шум у моїх вухах раптово зник, як і пульсація в голові, й мені здалося, що я знайшла ліки від тих мук, які від учора міцно тримають мене своїми кігтями.
Він зосередив свій погляд на моєму. Поступово моє полегшення перетворилося на щось інше. Усе всередині стиснулося. Мені стало неймовірно холодно. Серце стискалося від болю. Спочатку захотілося заплакати, потім розбити щось зі злості, тоді згорнутися в кутку, щоб просто пережити це лихо. Проте коли крижаний холод майже паралізував мене, вираз обличчя хлопця змінився. З його щік зник здоровий рум’янець. Його обличчя ставало все блідішим, аж поки зовсім знекровилось, і шкіра стала білою, наче сніг.
Він насупився і притиснув руку до грудей. Раптом його обличчя почервоніло, й він виснажено видихнув, промовивши щось, але я не розчула. Коли він знову розтулив рота, єдиним, що з нього вирвалося, був сухий хрип.
Потім розпочалися страждання.
Хлопець скрутився, почав задихатися, і тієї ж миті моє власне тіло охопив такий біль, що моя поза стала відображенням його. Здавалося, наче мої нутрощі розривалися зсередини, і я заскиглила.
Раптом хлопець захитався на місці. Тоді знову подивився на мене, й цього разу мені здалося, що він очікує моєї допомоги. Але перш ніж я встигла простягнути руку або зробити щось інше, у хлопця підкосилися ноги і він упав. Моє тіло зробило те саме. Мої коліна підкосилися, і я впала на підлогу. Я намагалася щось сказати, покликати на допомогу, однак не могла промовити й слова. Від болю виступили сльози, і мене хитало з боку в бік. Я зрозуміла, що ніщо вже не допоможе мені, як і хлопцеві в натовпі. Ми були втрачені.
Якоїсь миті моє тіло почало тремтіти. Мене охопила непереборна сила, яка витіснила біль усередині. Мої м’язи максимально напружилися. Щось наростало в горлі. Я намагалася опиратися, зрушитися з місця, проте не вдавалося. Я немовби закам’яніла. Єдине, що могла зробити, — це знову подивитися на хлопця.
Хлопця, який лежав на паркеті. Хлопця, який мовчки, з болем в очах благав про допомогу. Хлопця, який дедалі більше скручувався і притискав руки до грудей. Чий погляд ставав скляним. Хлопця, який нарешті зробив свій останній подих і перестав рухатися.
Хвиля енергії вирвалася з мене і потрясла весь зал. Нарешті моє тіло прокинулося із заціпеніння, але ніщо не могло підготувати мене до того, що сталося далі.