Страница 5 из 103
Перш ніж я встигла заперечити, він нахилився вперед і поцілував мене в маківку. Потім поспішно зник, попрямувавши в інший бік залу, де я втратила його з поля зору в натовпі. Мені не залишалося нічого іншого, крім як сидіти на місці.
Я відкинула голову назад і допила воду. Ще хвилину тому відчувала паніку, а тепер це неприємне відчуття здавалося не таким страшним. Ні, бо це означало, що незабаром я нарешті зможу впевнитися, що йду стопами своєї матері. Я нахилилася, поставила склянку й заплющила очі.
Намагалася уявити, як це буде. Які відчуття наповнюватимуть мене, коли сліпуча сила Кліодни потече моїми жилами. Як це — врятувати когось від самої смерті й повернути живим і неушкодженим до родини? Або зачаровувати людей своєю красою та харизмою?
Я зосереджено нахмурила брови й направила всю увагу на свій внутрішній світ. Намагалася відшукати цю силу всередині себе. У животі з’явилося ледь відчутне поколювання, і на мить повірила, що ця сила наближається до мене. Я глибоко вдихнула і спробувала ще сильніше сконцентруватися.
Раптовий бренькіт вирвав мене з думок, і я підскочила. Підвела очі й одразу ж пошкодувала, що зробила це.
За барною стійкою стояв Ділан дей Парк. Він помітив мене на ящиках з напоями. Це останнє, чого хотілося цього вечора. Хоча я його погано знала, все ж чітко усвідомлювала, що не варто затримувати на ньому погляд, якщо цінуєш своє життя.
Ділан був нащадком великого Дагда, одного з наймогутніших богів Туата де Дананн. Дагда колись керував усім: часом, порами року, погодою, а також життям і смертю. Деякі нащадки Дану мали в собі частку світла цієї первісної сили. Люди, як-от Бо, Віолет і я, навчалися в академії Еверфолл і знаходили притулок у домі Золотого Листя — домі життя, де їх відповідно навчали. Інші учні мали особливий талант до мистецтва та ремесел, тому належали до дому Бронзових Вовків. Іще був третій дім. Срібні Круки — дім смерті.
Там жили люди, схожі до Ділана дей Парка, тобто ті, хто мав у собі частку темряви. Ділан був женцем. Носій смерті, який супроводжував душі померлих у потойбіччя. Він мав здатність виривати душу з тіла під час бою, тож його вважали одним із найнебезпечніших в академії.
І відповідно людиною, від якої краще триматися подалі, якщо ти, як я, походиш із роду, чия сила полягає в тому, щоб дарувати життя, а не відбирати його.
У моїй голові промайнуло безліч думок, і мені стало цікаво, чи Ділан почувається так само. Він теж розглядав мене уважно. Цієї миті я хотіла б знати про нього більше, ніж просто те, що він жнець, що його сила проявилася в дитинстві, тобто в дуже ранньому віці, а також що в нього корейське походження. Бо тоді я, можливо, почувалася б трохи безпечніше, коли він дивився на мене згори вниз.
Не можна було заперечувати суворої краси Ділана, з його кам’яним обличчям, темними, завжди серйозними очима та чорним довгим волоссям, що разом зі срібним пірсингом у носі надавало вигляду справжнього бешкетника. Водночас це враження компенсувала його жорстка постава. Я декілька разів зустрічала Ділана в коридорах академії і знала, що люди зазвичай обходили його. Це можна пояснити не лише небезпечним даром, а й тим, що він був величезним і завжди мав такий напружений вигляд, ніби готовий будь-якої миті схопити когось за горло.
Ми могли б стати друзями, якби в нього була якась інша здатність. Зрештою, друзів, які вселяють повагу іншим і в разі потреби стануть на захист, ніколи не буває забагато. Але доля повела його іншим шляхом. Морок, який постійно зіштовхує зі смертю, і є причиною, чому в нього, як я знаю, навіть у власному домі небагато приятелів. Кожен, хто цінував своє життя, уникав дружби із женцем. В історії Дану неодноразово виникали чутки про женців, які не могли протистояти впливу своєї магії та цілком занурювалися в темряву й викрадали геть усі душі.
Мабуть, складно володіти такою силою і не використовувати її холоднокровно.
Я кинула оком на його чорну, абсолютно недоречну для балу сорочку з довгими рукавами й помітила пляшки із шампанським під рукою. Тоді зрозуміла: Ділан прийшов на бал не тому, що любить танцювати. Він тут, щоб скористатися безкоштовними напоями і влаштувати десь невелику приватну вечірку.
— Для тебе краще, якщо не попадешся, — сказала я, кивнувши на пляшки.
Це вперше я заговорила з ним, тож мимоволі задумалася, що на мене найшло. Напевно, гарячка спалила всі захисні стіни.
Кілька секунд він просто мовчки дивився на мене. Його погляд ковзнув до виходу й повернувся до мене.
— Занадто пізно, — відповів Ділан. — Питання тільки в тому, чи зможеш ти змовчати.
Поступово стало незручно сидіти під його поглядом, тож я встала. У голові відразу ж закрутилося, тому я зробила крок убік, щоби вхопитися за тимчасово встановлену барну стійку. Коли знову глянула на нього, то тільки тоді зрозуміла, який він величезний — більший за Бо, без сумніву, і майже метр дев’яносто зростом.
— Ти повинен визнати, що трохи нахабно красти напої на балу, в якому не береш участі.
Ділан подивився на мене зверху вниз, затримавши на кілька секунд погляд на моїй стрічці. Кутик його рота ледь помітно сіпнувся, і в цьому русі я побачила чисту зневагу.
— І що ти зробиш, Міс Еверфолл? Доповіси керівництву школи? — його голос був спокійним і врівноваженим.
Було очевидно, що він вважав мене посміховиськом.
Я схрестила руки на грудях.
— Напевно, так і зроблю.
Вираз обличчя Ділана залишався байдужим. Але потім на якусь мить його погляд змінився. Створилося враження, наче туман застилає йому очі, які щойно були темно-карими. На мить здалося, ніби він не тут. Це тривало лише секунду, але моїм тілом пробігли неприємні мурашки. Його брови зійшлися. Потім він злегка потряс головою, зіщулився, і все стало як раніше. Він знову глузливо поглянув на мене.
— Робіть усе, що зможете, Ваша Високосте.
Ділан ледь вклонився, потім розвернувся, схопив іще одну пляшку шампанського й побіг до виходу.
Я зціпила зуби й хотіла схопити якийсь предмет, щоб кинути Діланові в голову, але, на жаль, він зник занадто швидко. На щастя, саме в цей момент повернувся Бо. Він простягнув мені руку, і я з полегшенням ухопилася за неї.
— Я повідомив місис Волш, вона знає, що ти незабаром прийдеш, — сказав він.
Я мовчки подякувала, стиснувши його руку. Потім ми повільно й плавно перетнули зал.