Страница 56 из 103
— Так, і їсти теж. Їжа дає мені енергію так само, як і тобі, але без крові моє тіло не могло б функціонувати належним чином. Вона... вона — невід’ємна частина того, ким я є зараз.
Звучало так, ніби Кенна не так давно стала даег-ду. Я вагалася, чи розпитувати ще, зважаючи на те, як з’являються даег-ду. З бажання помститися. З бажання знайти свого кривдника й випити його кров. Я не була впевнена, що Кенна готова поділитися цим зі мною. Та й тиснути на неї не хотілося. Якщо вона захоче розповісти мені більше про себе, то має бути до цього готовою і зробити це із власної волі, а не тому, що моя цікавість узяла гору над нею.
— Що ж... чай чудовий навіть без будь-яких твоїх добавок, — сказала я з усмішкою, відсьорбнувши. — Ще раз дякую.
Сусідка тепло всміхнулася у відповідь, кров на її зубах зблиснула червоним.
— Нема за що.
— Мушу йти на заняття. Побачимося пізніше, гаразд?
Вона кивнула й підняла вгору великий палець вільної руки, а іншою піднесла чашку й продовжила пити.
Ми досягли значного прогресу за останні кілька днів, і це мене дуже тішило. Ця кімната досі була затхлою, вологою й, безумовно, занадто тісною, та принаймні ми з Кенною порозумілися, що здавалося малоймовірним після нашого першого вечора. Я почала по-справжньому впускати її у своє серце.
Зворушена її добрим жестом і нашою розмовою, я зібрала решту речей, закинула на плечі рюкзак, узяла термос і підійшла до дверей. Відчинивши їх, побачила Ділана, який притулився до стіни навпроти. Сьогодні він був одягнений у темно-сіру бавовняну сорочку із засуканими рукавами та чорні тканинні штани, на шиї — два срібні ланцюжки, а на ногах уже знайомі мені важкі черевики. Під очима темні кола, яких не було кілька днів тому. Я здивувалася, чому ж він не спить ночами, хоча відразу ж дорікнула собі за це. Зрештою, його нічні справи мене не стосуються.
— Де ти був учора? — запитала я замість привітання.
— Мав справи.
Я уважно придивилася до нього. У нього на шиї була глибока подряпина, яка ховалася під комірцем сорочки. Край був закривавлений і видавався пошарпаним. Мені захотілося простягнути руку й оглянути рану. Замість того, щоб піддатися цьому бажанню, я стиснула руки в кулаки.
— Ти поранений, — повільно промовила я. — Що трапилося?
— Обережно, Міс Еверфолл, — відповів він. — Починає здаватися, що я тобі не байдужий.
Я зашарілася.
— Ні. Я просто не впевнена, що ти зможеш подбати про себе.
Я вже збиралася йти, коли раптом під черевиком щось хруснуло. Насупившись, нагнулася і заціпеніла. На підлозі перед дверима лежав такий самий жовтуватий папірець, як той, що я вже знаходила у своїй сумці. Підняла його й розгорнула. Мені все стислося в грудях, а пульс пришвидшився, коли я прочитала великі друковані літери на ньому.
«Припини шукати. Інакше відчуєш наслідки».
Мені пересохло в роті, а шкіра вкрилася мурашками. Записка в моїй руці почала тремтіти.
— Що таке? — десь іздалеку прозвучав голос Ділана.
Я не могла відірвати очей від слів на папірці. Раптом стало дуже важко дихати.
Ділан ступив уперед і вихопив записку з моєї руки. Я відреагувала надто повільно, тож коли потягнулася по неї, він тримав її поза межами моєї досяжності й прочитав повідомлення.
— Це що? — запитав він, опускаючи руку.
Я негайно скористалася нагодою і знову забрала в нього записку.
— Нічого, — швидко мовила та недбало запхала папірець у кишеню.
Далі я дістала свій неоковирний ключ і замкнула ним нашу з Кенною кімнату. Кенна, напевно, здивується, але береженого Бог береже. Коли я почала відходити, Ділан схопив мене за руку, і я здригнулася від його дотику.
— Хто тобі погрожує? — запитав він.
Це вперше я побачила на його обличчі якісь інші емоції, крім насмішки чи гніву.
Вмить усе навколо нього стало похмурим, очі потемніли, і я, здавалося, відчула іскру його темної сили. Я відчула крижаний холод. Ніби помітивши це, Ділан відпустив мою руку й відступив на крок назад. Його погляд залишався темним і проникливим.
— Нічого страшного, — сказала я невпевнено.
Усе в його погляді свідчило, що він не купився. Я намагалася не дозволити цьому вивести мене з рівноваги й побігла.
Дорогою до кімнати для перекусів Ділан більше не розпитував. Я зібрала докупи думки й намагалася не дозволити цій погрозі надто сильно зачепити мене. Це було нелегко. Кенна, здається, мала рацію: якщо хтось уже не вперше погрожує нам, то ми на правильному шляху. Але мені потрібно було звільнити голову й зосередитися на навчанні.
— До речі, більше не треба мене забирати. Сама знайду дорогу, — сказала я, відкашлявшись, бо мій голос звучав надто хрипко.
— Ніхто ще так уперто не відволікав мене від основної теми, — сухо відповів мій наставник.
— Я не відволікаю. Я серйозно.
Його погляд чітко дав мені зрозуміти, що він думає про цю брехню. На щастя, Парк погодився з нею.
— Я й справді міг би не заходити по тебе. Але я готуюся до того дня, коли твій запал згасне й мені доведеться витягати тебе з ліжка на додаткові заняття.
Я з полегшенням подивилася скоса. Ділан знову мав абсолютно нормальний вигляд зі своїм стоїчним, кам’яним обличчям. Не було більше жодних ознак занепокоєння.
— Доведеться довго чекати, — самовпевнено відповіла я.
Що не день навантаження і ранні підйоми ставали все важчими, але я точно не здамся. І вже точно не дозволю Ділану витягати мене з ліжка.
На мій подив, у буфеті вже було кілька студентів, хоча тільки шоста ранку. Вони були одягнені в чорну форму, яку більшість носила у тренувальному залі, тож мені стало цікаво, що за божевільний зголосився тренуватися о такій порі. Невже вони теж брали участь у таємних боях? Хоча... якби я брала участь у підпільних боях, то, напевно, ніде не з’явилася б у тренувальному одязі. Це було б занадто помітно.
Ми з Діланом поснідали, як завжди, взяли свій звичний сніданок, і він знову попрямував до кавомашини.
— Здається, кава — одна з твоїх слабкостей, — зауважила я, наливаючи собі апельсинового соку.
Я щосили намагалася відволіктися від погрози, але, на жаль, це лише частково спрацьовувало.