Страница 50 из 103
17
Наступного ранку Ділан не чекав на мене перед дверима. Я намагалася не надавати цьому жодного значення, але нічого не могла вдіяти з тупим болем, який відчула. Я зробила надзусилля, щоби встати, і витратила багато часу, щоб поправити зачіску. Здавалося, що після вчорашнього зустріч із Діланом пройде легше, якщо я одягну броню з ідеальної зачіски та вбрання. Однак зусилля були марними. Ділана не було в кімнаті для перекусів. Він не з’являвся впродовж усього періоду наставництва, і що більше я опиралася злості, то більше злилася. У мене навіть не було його номера, а отже, я не могла запитати, де він.
Я дістала свій «Посібник з духовних практик для носіїв смертельних дарів» і почала читати розділ, на якому закінчила. Витягнула книжку зі стосу у своїй кімнаті в надії, що вона зупинить Ділана від філософствування про неминучість смерті, а мене не спонукатиме з такою ж пристрастю проголошувати, що ми всі приречені. Я вважала за краще зосередитися на духовних ритуалах Туата де Дананн та їхньому впливі на тіло, розум і душу. Саме діставала свій пенал, щоб зробити ще кілька нотаток, коли на підлогу випав аркуш паперу. Насупившись, я нахилилася. Розгорнула його двічі й прочитала друковані літери на ньому.
«Перестань шукати».
Ненадовго замислилася, що це в біса могло означати. Але потім зрозуміла й широко розплющила очі. Раптом моє серце опинилося десь під горлом. Руками пробігли мурашки. Я роззирнулася й оглянула буфет. Окрім мене, тут нікого не було.
Хтось підкинув мені погрозу. Напевно, напередодні в бібліотеці, тому що після цього я не торкалася сумки. Раптом у мене пересохло в роті, бо я зрозуміла, що це означає.
Ми були на правильному шляху. Винуватець смерті Фінна помітив, що ми робимо. Ймовірно, він запанікував, тому підкинув мені це повідомлення. Зосередившись, я задумалася, чи не помітила когось, хто наближався до мене або якось виділявся. Однак ніхто не спав мені на гадку.
Оскільки Ділан не прийшов, я швидко склала свої речі. Мені раптом здалося, що сидіти в безлюдній кімнаті для перекусів дуже погана ідея, і, сама того не бажаючи, роздратувалася через відсутність Ділана та мовчання, яким він мене карав. Я запхала погрозу в сумку й попрямувала до головного корпусу академії.
Після занять зустрілася з Кенною та Мерфі в кузні. Дорогою від головного корпусу академії я проходила повз групи учнів, зайнятих жвавими балачками, та тих, хто поспішав до їдальні, наче сьогодні там було тризіркове мішленівське меню. Де-не-де вловлювала уривки розмов про останні плітки, магічні іспити, а також про смерть Фінна Томпсона. Я зраділа, коли пройшла половину кампуса й опинилася біля вікторіанських садів.
Дбайливо доглянуті рослини скидалися на кольорову пляму посеред зеленого подвір’я, і я глибоко вдихнула знайомий аромат. Мої плечі розслабилися, і я хотіла б побути там довше, та не могла. Адже в мене було важливе завдання.
Річ не тільки в інформації про Фінна, яку ми хотіли отримати, а й у листі, що лежав у моїй кишені і про який мені терміново треба було розповісти Кенні та Мерфі.
Я зібрала свої думки докупи й продовжила шлях. Коли кузня з’явилася в полі зору, я ще здалеку помітила високу копицю вогненно-рудого волосся Мерфі. Вони з Кенною стояли під дахом середньої за розмірами будівлі.
Кузня в академії Еверфолл була місцем ремесел, і це впадало в очі з першого погляду, щойно опиняєшся перед нею. У будівлі були міцні кам’яні стіни, а над входом прекрасні деталізовані прикраси. Також над входом був бронзовий герб, прикрашений символом Бронзових Вовків — великою вовчою головою з вишкіреними зубами. Я пройшла крізь ковану браму, вибиту рунами та іншими символами, й одразу відчула запах горілого вугілля та нотки магії, що лоскотали мені ніс. Ритмічний стукіт приглушено долинав до моїх вух, коли я піднялася кількома сходинками і приєдналася до Кенни та Мерфі, схопила їх обох за руки і потягла за собою, поки ми не сховалися за великим піддоном, ущерть заповненим дровами.
— Усе добре? — запитав Мерфі, уважно дивлячись на мене.
Я дістала зім’яту записку та простягнула їм.
— Знайшла це у своїй сумці сьогодні вранці.
Щелепні м’язи Мерфі стиснулися, коли він прочитав слова й нарешті передав записку Кенні. Її очі розширилися.
Здавалося, вона реагує так само, як і я того ранку. Було схоже, що її спиною пробігли мурашки, а обличчя, здавалося, одночасно засвітилося.
— Ти ж знаєш, що це означає, правда? — спитала вона тихо, але не менш рішуче.
Я кивнула.
— Якщо нам хтось погрожує, отже, ми щось знаємо. Це точно.
— Поганенька якась погроза. Людина навіть не каже, якими можуть бути наслідки, — сухо сказав Мерфі, заклавши руки за голову.
— Я не впевнена, що страшні наслідки посилили б погрозу, — зауважила Кенна.
Я нерішуче підняла плечі.
— Безумовно, було б іще страшніше.
— Маєш ідеї стосовно того, хто міг тобі це підсунути? — запитала моя сусідка.
Я похитала головою.
— Ми були в бібліотеці кілька годин. Повз нас проходила незліченна кількість людей, це міг бути будь-хто. А надто після того, як ми всі разом ходили шукати книжки Фінна.
Мерфі задумливо буркнув:
— І то правда.
— Ми ж однаково підемо до кузні, так? — голос Кенни звучав майже тривожно.
— Звичайно ж. Ходімо!
Я приєдналася до Кенни й буквально відчула її полегшення. Мерфі йшов позаду, і ми разом увійшли.
У цій частині академії було кілька кімнат, зокрема два класи, де відбувалися заняття і які пізно ввечері були безлюдними. Тут були шафки для студентів-ремісників, заховані мольберти з ескізами та проектами нової зброї, і це майже нагадувало мені своєрідну студію.
Ми з Кенною увійшли до класу, а Мерфі стояв на сторожі. Він сказав, що заспіває, якщо буде якась небезпека — в буквальному сенсі цього слова.
Ми озирнулися і підійшли до шафок. Було легко зрозуміти, котра з них належала Фінну, оскільки вона була завалена листівками й квітами, а перед нею — маленькі свічечки. На дверцятах шафки була фотографія Фінна, і в мене стислося серце, коли я побачила її. Він сяяв, вітер розвівав його каштанове волосся, він просто був... щасливим. Я глянула на Кенну збоку. Її очі потемніли, а зморшка навколо рота відображала гіркоту.
— Тепер усі поводяться так, наче Фінн був їхнім найкращим другом, але сумніваюся, що хтось насправді цікавився ним. Смішно.