Страница 43 из 103
Вона здивовано кліпнула.
— Так. Відтоді вони тримаються від мене подалі.
Я простягла їй руку, щоб дати п’ять. Вона вагалася, але все ж відповіла і, усміхаючись, кивнула головою.
— Гарна робота, — сказала я. — Наступного разу, коли Джорджина знову підійде до мене, я також скористаюся нечесними методами. Можливо, просто вдаватиму, що в мене смертельне видіння про неї, і реготатиму, поки вона кричатиме й тікатиме.
Кенна розсміялася, і я підтримала її.
— Це доволі диявольський план, Зої.
— Можливо, я стану такою. Диявольською, підлою і страшенно моторошною.
Кенна лише похитала головою.
— Не думаю. Ти для цього занадто мила.
Я здивовано підняла брови.
— Я? Мила? Я не встромляю собі у волосся квіточок та перлин і не ходжу в комбінезонах.
Вона схопила ручку й кинула її в мене, що я заледве встигла ухилитися.
— По-перше, мені подобаються мої квіточки та перлини. Як і мій комбінезон, він просто неймовірно зручний. І по-друге...
Вона замовкла.
— По-друге? — плавно підштовхнула я.
— По-друге, нелегко, коли тебе всі бояться. Я маю на увазі, що тоді, коли я постояла за себе перед тими учнями, це, з одного боку, допомогло, але з іншого — відлякало всіх інших. Майже кожен у цій академії боїться навіть наблизитися до мене.
Мої груди наповнилися теплими почуттями. Протягом останніх днів я дізналася більше про Кенну. Вона чутлива, відстоювала те, у що вірила, і була надзвичайно вірною подругою для Фінна, навіть після його смерті. Так, вона даег-ду і має час від часу пити кров. Так, вона вкусила іншого учня, але я все ж не вважала її небезпечною.
— Я не боюся тебе, — впевнено сказала я.
Кенна знову розгублено закліпала. Потім на її устах з’явилася дуже тепла усмішка.
— Я тебе також не боюся.
— І, якщо я не помиляюся, Мерфі також не боїться тебе.
Усмішка Кенни миттєво зникла, її щоки почервоніли. Вона швидко відвела погляд і подивилася на аркуші у своїх руках.
— Мерфі до недавнього часу навіть не звертав на мене уваги. Думаю, що він говорить зі мною лише задля того, щоб справити на тебе враження.
Я зневажливо пирхнула.
— Не думаю.
— Можливо, почнемо переглядати ці речі? Інакше не закінчимо до ранку.
Я зрозуміла цей натяк і нарешті повернулася до нотаток Фінна.
— Добре, — пробурмотіла я, піднявши один з ескізів і розглядаючи зображену на ньому рукоятку меча. Ефес був красиво прикрашений безліччю філігранних золотих орнаментів і кристалом на хрестовині меча. — Фінн, безсумнівно, був талановитим.
Кенна схвально мугикнула.
— Іноді я зачаровано спостерігала за тим, як він малює. Це справді заворожує, коли хтось розкриває свій талант. Було відчуття, ніби з нього виходила магія Кредне.
Я добре розуміла, про що вона говорить. Зі мною таке траплялося щоразу, коли я спостерігала за тим, як б’ється Бо або як Віолет заговорює рослини. їхні обличчя наче світилися, ніби з них випромінювалося світло магії.
Я замислилася, чи мала такий самий вигляд, коли мене охоплювало видіння смерті. Навряд чи я могла собі це уявити.
— Ти знаєш, звідки у Фінна раптом з’явилося стільки грошей? — запитала я.
Кенна похитала головою.
— Мене це також заплутало. Фінн був стипендіатом, у нього не було багато грошей, і він ніколи не розповідав мені про це.
Якщо вірити Евандерові, Фінн навіть купив нову техніку, що не зовсім відповідало статусу стипендіата.
— Нам потрібно заглянути в кузню. Із цих ескізів ми небагато зрозуміємо.
Кенна кивнула.
— І в бібліотеку. Я хотіла б знати, куди поділися всі його книжки.
— Перевіримо завтра? — запитала я.
У цей момент Кенна позіхнула й потягнула обидві руки над головою.
— Гарна ідея. Зможеш в обідню перерву?
— У мене зустріч із комітетом конкурсу. Можливо, після останнього заняття?
— Чудово.
Я внесла наші плани у свій календар. Потім ми зібрали нотатки Фінна, і Кенна сховала їх у свій письмовий стіл. Після цього моя сусідка пішла у ванну, щоб підготуватися до сну, а я сіла за стіл і дістала телефон. Жодних пропущених повідомлень чи дзвінків. Я швидко набрала Віолет. Минуло трохи часу, перш ніж подруга відповіла.
— Привіт, — протяжно промовила вона, а на задньому фоні чувся гамір.
— Привіт, Ві. Хотіла запитати, чи забрати тебе завтра перед обідньою перервою. Ми можемо разом піти до комітету, — сказала я.
— Так. Почекай хвилинку.
Вона, очевидно, прикрила слухавку, бо звуки на фоні стали приглушеними.
— Це Зої.
Хтось різко вдихнув.
— Поклади слухавку.
— Заради всіх святих. Я не хочу, щоб вона побачила смерть когось із нас.
Це був голос Ронана. Я впевнена.
— Як приємно, — сухо відповіла я. — Дякую, Ронане.
— Вибач, це знову я.
На фоні лунав гуркіт, хтось голосно скрикнув і почувся сміх. Добре знайомий мені сміх.
Бо. Здається, він також був на вечірці.
— Послухай, я маю бігти. Але ми побачимося завтра, — сказала Віолет.
— Добре, до завтра, — відповіла я.
Не встигла я договорити, як подруга поклала слухавку.
У мене все скрутилося в животі, коли я повільно опустила телефон.
Зазвичай я завжди була першою на кожній вечірці. А тепер мене навіть не запросили. Як вони дивилися на мене в тренувальному залі та як поводилися зі мною під час обіду, коли Бо мене підвів... Минув лише тиждень, а я перестала бути частиною нашої групи. Вони всі мене боялися.
Осколок пробив мій рятувальний круг. Поступово з нього виходило повітря, і рано чи пізно я піду на дно, хай би скільки намагалася залишатися на поверхні.