Страница 42 из 103
Евандер недовго думав.
— Він був радше одинаком. Інколи ми грали в ігри. Але це траплялося рідко, тому що його розклад був дуже щільним і він багато працював. Слухайте, я справді зайнятий. До чого ці запитання?
Я напружилася від його різких слів. Ми не могли допустити, щоб на території академії поширювалися чутки про те, як ми з Мерфі та Кенною розслідуємо смерть Фінна за спиною у викладачів і хранителів.
Якщо вони тримали цю справу під замком, ми повинні бути ще обережнішими, щоб не опинитися під прицілом і не привернути до себе уваги.
— Я просто хочу простежити його останні кроки, розумієш? Це мені дуже допомогло б, — ледь чутно відповіла Кенна, її голос був сповнений смутку.
Я не могла зрозуміти: вона прикидається чи говорить серйозно, але якщо все ж грала, то, без сумніву, дуже талановито.
— Де ноутбук? — раптом запитав Мерфі, й Евандер із цікавістю поглянув на нього. — Нещодавно придбаний.
От тобі і таємничість.
— Хранитель забрав телефон і ноутбук уранці після його смерті. Мені сказали, що решту заберуть упродовж тижня.
Я напружено шукала ще підказки й оглядала кімнату.
— Ти не знаєш, чи забрали хранителі його шкільні підручники? — в цей момент запитала Кенна. — Завжди, коли ми разом обідали, в нього було більше книжок, аніж він міг нести. Але тут я не бачу жодної.
Евандер насупився.
— Гарне запитання. Я не впевнений. Хранитель, який тут був, забрав тільки ноутбук і телефон.
Без ноутбука чи шкільних книжок залишалися лише фотографії на стінах, факт, що він грав з Евандером в ігри, й наявність грошей. Є шанс перевірити в бібліотеці, які книжки він брав останнім часом. Можливо, там ми знайдемо якусь підказку. Або ж можемо відвідати кузню, там, безсумнівно, теж є відповіді.
Я вже готувалася подякувати Евандерові й попрощатися, коли раптом дещо побачила. Одна з фотографій над ліжком Фінна висіла кривіше за інші, а з-за верхнього кута виглядало щось біле. Я поглянула на Евандера. Той підняв брову. Було очевидно, що він не повірив у наші сентиментальні сцени, тому я припинила намагатися бути непомітною, підійшла до ліжка й нахилилася вперед, щоб дістатися до фотографії, постійно відчуваючи на собі уважний погляд Евандера. З-за фотографії Фінна з його батьками я витягнула маленьку фіолетову записку. Красивим почерком там було написано: «Я цього ніколи не забуду».
Поруч із цим реченням на папір був нанесений поцілунок рожевим блиском для губ. Цікаво.
— Слухайте, я не хочу бути грубим, але мені треба йти, — раптом роздратовано кинув Евандер.
Я поклала записку у свою сумку й повернулася до інших. — Дякуємо, що приділив нам час, Евандере.
Він лише махнув рукою.
— Дурниці.
Ми з Мерфі та Кенною попрощалися і залишили його кімнату.
Був ранній вечір, коли ми з Кенною почали переглядати документи Фінна в нашій кімнаті. У Мерфі було одне з його добровільних тренувань, тож ми пообіцяли пізніше поділитися з ним своїми знахідками.
Ми розклали папери на підлозі між нашими ліжками. Дощ стукав по маленькому фронтонному вікні, а іржава люстра посеред стелі кидала мерехтливе світло на численні аркуші. Ми з Кенною сиділи на колінах і уважно розглядали матеріали. Моя сусідка схопила до рук записку з поцілунком. Вона нахмурено розглядала її.
— У житті Фінна хтось був? — обережно спитала я. — Дівчина чи хлопець?
Кенна похитала головою.
— Я не знаю. Я ж тобі казала, що він був доволі потайним. Іноді майже відлюдним. Я не знала його достатньо довго, щоб дізнатися це, або він не хотів нікого підпускати до себе достатньо близько, або ж це через його сором’язливість.
Це не зовсім відповідало словам на записці. Щодо цього хлопця в мене виникло багато запитань. Я хотіла дізнатися більше.
— Як ви взагалі познайомилися? — спитала я, коли Кенна повернула записку до інших документів.
Погляд Кенни на кілька секунд затуманився.
— На початку навчального року ми обоє відклали собі одну й ту ж книжку в бібліотеці. Вона була мені дуже потрібна, щоб підготувати реферат для професора К’юсака, але Фінн не хотів поступатися і наполягав, що йому вона потрібна зі значно важливішої причини. Врешті-решт він запропонував зіграти в «камінь-ножиці-папір».
Сумна усмішка промайнула на дівочих вустах.
— Я виграла, але все ж віддала йому книжку, просто тому що він мене розсмішив своєю дурною аргументацією. Наступного дня він пригостив мене мафіном. З карамеллю та шоколадом. Від того дня ми часто разом робили домашні завдання в бібліотеці й ділилися перекусами. Інколи розмовляли. Інколи ні.
З її сумного голосу було зрозуміло, наскільки близьким для неї це все було.
— Це мило.
Сумна усмішка промайнула на її обличчі.
— Віриш чи ні, але більшість людей в академії мене уникають. Вони мене бояться. Але Фінн ніколи так не робив.
Тепер, коли я знала, що Кенна була даег-ду, я відразу їй повірила, адже їх, народжених із темної магії, вважали проклятими й небезпечними. З іншого боку, я не могла уявити, як моя сусідка нападає на когось і висмоктує з нього всю кров.
— Я буквально бачу, про що ти думаєш, — сказала Кенна і відкинулася назад, спираючись на дві руки. — Торік стався один інцидент. Я декого вкусила.
Я різко видихнула. Це було грубим порушенням шкільних правил. Незалежно від того, сид ти чи інша істота, ніхто не мав права використовувати свою магію або здібності проти інших учнів. Укус даег-ду був небезпечним, але не смертельним, якщо тільки вони не висмоктують усю кров з жертви. Однак я нічого не чула про цей випадок, а отже, він не спричинив великого резонансу в академії.
— Чому ти зробила це? — тихо запитала я.
— Я... я ніколи не хотіла, щоб хтось боявся мене. Тому ось так одягаюся, тому намагаюся залишатися в тіні. Щоб ні в кого не виникало додаткових причин боятися мене. Але того разу... — вона замовкла, очевидно, поринувши в спогади. — Іноді потрібно протистояти іншим, щоб самій не впасти в прірву, розумієш? Я зрозуміла це, коли мене перетворили. І ця людина... вона не відступала й принижувала мене перед усіма, загнала мене в кут. Я терпіла, один раз, другий. Але настає час, коли потрібно поставити крапку. Я попередила її. І коли вона знову погрожувала мені, я вкусила її. Один раз, дуже швидко. Щоб до неї дійшло.
Я повільно кивнула. Ніхто не повинен дозволяти себе принижувати, я із цим цілком погоджувалася. Після випадку з Джорджиною я також вирішила більше не дозволяти такого, тому дуже добре розумію Кенну.
— Це допомогло? — запитала я далі.