Страница 41 из 103
14
Ми з Кенною та Мерфі зустрілися під час обідньої перерви перед гуртожитком Бронзових Вовків, що навпроти гуртожитку Золотого Листя. Я оглядала вхід, різьблені двері з масивного темного дерева з бронзовими дверними ручками у формі вовків. Оскільки будівля, на відміну від гуртожитку Срібних Круків, уже відремонтована, тут був вхід за безконтактною карткою. Якщо не було дозволу, доводилося користуватися клепалом, щоб зв’язатися з адміністрацією гуртожитку, яка вносила кожного відвідувача до реєстру.
— Як ми туди потрапимо? — запитала я Кенну, але відповів Мерфі.
— Я подбав про це, — сказав він і підняв білу безконтактну картку, затиснувши її між вказівним і середнім пальцями.
Ми з Кенною добряче здивувалися.
— Звідки вона в тебе? — спитала моя сусідка.
— Справжній джентльмен задоволено промовчить.
Я зморщила носа.
— Цією відповіддю ти натякаєш на доволі огидні способи її отримання, Мерфі.
— Те, що ти називаєш огидним, для інших — насолода, — відповів він і побіг сходами до гуртожитку.
— Ти ж не хочеш сказати, що для цієї картки ти зробив... ну ти знаєш що, — прошепотіла Кенна, йдучи за ним.
Мерфі лише ледь помітно всміхнувся і підніс картку до маленького чорного поля праворуч від входу. Коли загорілося зелене світло, хлопець весело поглянув на нас.
— Я — перевертень, дорогенькі. У вигляді крука ти можеш діставати те, чого не може будь-хто інший.
Я схвально свиснула.
— Не знала цього.
— У мене є ще багато секретів, які ти можеш розгадати в будь-який момент, Зої, — відповів він.
— Ти у вигляді крука перелетів через кампус і справді вкрав у когось безконтактну картку? — розгнівано прошепотіла Кенна.
Мерфі кивнув, і в його очах вбачалася гордість.
— Це справді гарна ідея, — нарешті визнала Кенна.
— Я намагаюся не сприймати це щодо себе особисто, але здається, ти здивована, — промовив він і натиснув на двері, щоб вони трохи прочинилися.
— Ти знаєш, де кімната Фінна?
Кенна кивнула.
— Перший поверх праворуч, другі двері зліва.
— Зрозуміло. Зараз ми зайдемо, наче нам саме туди.
Мерфі мовчки відімкнув двері гуртожитку. Коли ми увійшли, він, голосно сміючись, обійняв за плечі Кенну й мене, міцно стиснувши моє плече, ніби хотів безмовно сказати мені грати свою роль. Немає нічого простішого.
— Потім вона плеснула коктейлем в обличчя — на його новий костюм, — сказала я, на що Мерфі засміявся ще голосніше.
Краєм ока я побачила чергового гуртожитку, який сидів за стійкою. Чоловік середнього віку розмовляв телефоном і кинув на нас короткий погляд поверх своїх окулярів, перш ніж знову повернутися до екрана комп’ютера. Я зітхнула з полегшенням, але не припиняла говорити з Мерфі та Кенною про незначні речі, поки ми не дійшли до першого поверху. Піднявшись, повернули праворуч, і Мерфі нарешті нас відпустив.
— Це було не так уже й важко, — сказав він, вочевидь задоволений собою.
Кенна потерла плече, саме те місце, де секунду тому була його рука.
— Залишається лише вирішити, як зайти в кімнату Фінна, — пробурмотіла я.
— У нього є сусід, — сказала Кенна, підняла руку й постукала.
Незабаром двері відчинилися. На порозі стояв хлопець із розпатланим темно-каштановим волоссям, а обличчя було всіяне веснянками. На вухах у нього були великі навушники, під очима темні кола, а одягнений він був у мішкувату діряву піжаму.
— Чого вам треба?
Його вигляд не був ні дружнім, ні сердитим, але він не хотів спілкуватися.
— Привіт, Евандере, — обережно почала Кенна. — Ми можемо ввійти?
Сусід Фінна скептично подивився на мене та Мерфі. За декілька секунд він відійшов убік і кивком указав на кімнату. Ми скористалися його німим запрошенням.
— Як ти? — обережно запитала Кенна, коли Евандер підійшов до свого письмового столу, на якому стояв монітор із паузою в грі.
Евандер знизав плечима і зняв навушники на шию. — Ми з Фінном були сусідами лише кілька місяців. Я його любив. Дивно, що його більше немає.
Кенна ще щось запитала, але я була занадто зайнята оглядом кімнати. Вона була більшою за нашу з Кенною, без похилих стін і з двома вікнами на задній стороні. Ліжко Фінна було застелене сіро-блакитною постіллю і мало вигляд щойно заправленого, над узголів’ям на стіні висів прапор академії Еверфолл поряд із кількома фотографіями Фінна та його сім’ї. Я уважно їх розглядала. Кенна підійшла до мене, і коли я скоса поглянула на неї, то побачила, наскільки похмурими і сумними стали її очі, а плечі опустилися.
Її смуток нагадав мені, чому ми тут: знайти підказки про смерть Фінна. Я пройшлася кімнатою до письмового столу. На дерев’яній поверхні були розкидані ескізи. Нахиливши голову, я розглядала їх. Там були зображені деякі пристрої, а також зброя. Я впізнала маленькі й великі мечі, атаме та різні види клинків.
— Фінн працював над чимось конкретним? — запитала я, кинувши погляд через плече.
Евандер, який сів на своє крісло за столом, здавався задуманим. У його голові роїлися думки, і він озирався між усіма нами, немов зважуючи, чи можна говорити те, що думає.
— Він часто працював понаднормово в кузні.
Я знову задумливо подивилася на ескізи. Мені довелося докласти певних зусиль, але я простягнула руку вперед і почала розбирати різні аркуші, шукаючи більше підказок.
— До якого родоводу ремісників він належав?
— Кредне, — відповіла Кенна.
У Туата де Даннан було три боги ремісництва: Ґавіда, Лучта й Кредне. Вони відповідали за ковальське ремесло й виготовляли всю зброю для битв Туата де Дананн.
— Понаднормова робота... — повільно промовила Кенна.
— Я теж це помітила. Чи розповідав він тобі, що саме робив у кузні?
Я із цікавістю підвела голову. Погано знаючи розклади занять у Бронзових Вовків, припускала, що першокурсники мали обмежений час роботи в кузні, як і ми колись у теплиці, доки на другому році не доручали більші проекти.
Евандер лише нерішуче пробурмотів:
— Не маю уявлення. Якось він повернувся після комендантської години й навіть отримав попередження, але це його, здавалося, зовсім не хвилювало. Замість цього він увесь вечір усміхався, наче божевільний. Мені здавалося, що останнім часом у нього було більше грошей. Він навіть купив собі новий ноутбук і телефон.
Я непомітно розкрила свою сумку й заховала ескізи Фінна. Мерфі стояв переді мною, тож, сподіваюся, Евандер нічого не помітив.
— Чи є ще хтось, із ким він часто зустрічався? — запитала я.