Страница 37 из 103
13
У Кенни ще були заняття, а Мерфі хотів потренуватися, тому ми домовилися зустрітися наступного дня після занять і з’ясувати, що трапилося з Фінном. Тим часом надвечір я пробралася до оранжереї. Бо, очевидно, серйозно поставився до своїх слів під час обіду — він хотів пізніше поговорити, тож написав мені.
Я засмутилася, увійшовши до оранжереї. Тут я провела більшу частину перших двох років в академії: навчалася, працювала, слухала докори від цілителя Шигана і відчайдушно намагалася пробудити свою магію. Відчуття, що всі мої зусилля були марними, пожирали мене і, ймовірно, залишатимуться ще певний час.
Вдихнувши, я поховала свій сум глибоко всередині, як робила впродовж останніх днів. Потім штовхнула скляні двері оранжереї та зайшла. Солодкий запах квітів і рослин наповнив мої ніздрі, а на душі стало трохи легше. Усе тут було добре знайомим, і моє тіло, попри всі перешкоди, почало розслаблятися.
Я пробиралася крізь численні ряди рослин, повз високі грядки, акуратно розкладені лікувальні трави цілителя Шигана, крізь повзкий плющ, аж до задньої частини зимового саду, де стояв кам’яний фонтан.
Ми з Бо кілька разів зустрічалися тут, щоб залишитися на самоті, та й атмосфера тут була романтичною — з краєвидом на вікторіанські сади.
Бо стояв, схрестивши руки, перед вікном зимового саду і дивився назовні. Я глянула на його широкі плечі, лінію шиї, де завивалися кінчики його темно-русявого волосся, і відчула тепло, що розлилося всередині. Але потім згадала ситуацію під час обідньої перерви, і тепло зникло так само швидко, як і з’явилося.
Почувся шелест, коли мій рукав зачепив одну з ліз, Бо повернувся.
— Агов, крихітко.
Він рідко називав мене цим пестливим прізвиськом, зазвичай це траплялося тоді, коли облажався і намагався мене задобрити. Однак це не спрацювало.
— Можеш пояснити, що це було сьогодні під час обіду? — якомога спокійніше запитала я.
Бо голосно й глибоко видихнув.
— Ми справді мали попрацювати над нашою доповіддю. Я не збрехав, — промовив він, а на його обличчі проглядалася втома. — Та й Орла не відступала. Я не хотів створювати драму. Вибач за те, що ми опинилися в такій ситуації.
Я придушила хмикання.
— Ти образив мене перед нашими друзями. І це після того, як я пережила один із найскладніших періодів у своєму житті та потрапила вчора до медпункту через напад. Я очікувала від тебе більшого, ніж дурнувате повідомлення та відмову перед половиною академії.
Він скривився.
— Твоя правда...
Кількома довгими кроками він подолав відстань між нами. Потім підняв руки й обхопив моє обличчя.
— Вибач, Зої.
Нахилився до мене й ніжно поцілував у чоло.
— Я мав бути більш чуйним. І мав би прийти до тебе вчора після тренування, незважаючи на заборону.
— Мав би, — погодилася я.
Бо ще раз поцілував мене в чоло.
— У мене було дуже багато справ. Зателефонував батько і знову прочитав мені одну зі своїх лекцій.
Батько Бо теж був членом Ради, і я знала його повчання. Він твердив про відповідальність, страх за майбутнє та пов’язаний із цим великий тиск, тому щоразу, коли Бо слухав одну з його промов, він приходив до мене і скаржився на свого тата.
— Чому ти не сказав?
Він знизав плечима.
— У тебе й так було багато проблем, а це одна й та сама історія.
Мене сповнило співчуття. Раптово я підняла руки й поклала їх на руки Бо, який досі тримав моє обличчя у своїх долонях.
— Будь ласка, Бо. Останнім часом відбулося чимало змін, але те, що між нами, не має змінюватися.
Він глибоко зітхнув і нахилився вперед, поки його лоб не торкнувся мого.
— Добре.
Якийсь час ми так і стояли. Я втішалася цими обіймами і насолоджувалася кожною секундою. Нарешті ми відірвалися одне від одного. Бо взяв мене за руку й повів до маленької кам’яної лавки біля фонтана, де ми сіли поруч.
— А тепер розкажи мені про все, — попросив згодом і поклав руку на моє стегно.
— Про що саме?
Він усміхнувся.
— Про все. Все, що я пропустив.
Упорядкувавши свої думки, я несміливо відповіла на його усмішку. Потім розповіла про напад Джорджини, якого він, мабуть, не помітив у спортивному залі, тому що був повністю занурений у тренування. Про мій візит до медпункту після цього, де мама ранила мене своїми словами. Я розповіла йому про наше примирення з Кенною і нарешті про події цього ранку в бібліотеці. Він міцніше стиснув мою ногу.
— І ти впевнена, що це не випадковість? — запитав, коли я закінчила свою розповідь.
Я обдумала його запитання, але швидко кивнула головою.
— Так. Безпосередньо перед цим інцидентом я почувалася так само, як і ввечері на балу. Мені стало зле, і я мала дуже погане передчуття. Саме в той момент попадали стелажі.
Бо нахмурив брови.
— Твоя магія ще повністю не розкрилася. Може, ти з’їла щось не те? Тобто будівля Срібних Круків стара. Можливо, полиці просто були зношеними.
Після його слів у горлі мене здушило. Вирішила не розповідати Бо про наші з Мерфі та Кенною підозри, а також про домовленість розслідувати смерть Фінна.
— Можливо, ти маєш рацію.
Хоча я була впевнена в протилежному, все ж не хотіла знову ризикувати гармонією між нами. Тож притулилася до плеча Бо, дивилася на квіти у вікторіанському саду й намагалася насолодитися моментом.
Наступного ранку я знову насилу підвелася, щиро сподіваючись, що мій організм скоро адаптується до цього незвичного режиму сну. Я одягла один зі своїх улюблених комплектів — рожеву твідову спідницю з піджаком у тон — і заплела волосся у дві тугі коси, що прилягали до голови. Залишившись задоволеною, рушила до їдальні на сніданок. Ділан уже чекав біля моїх дверей, спершись на стіну навпроти. Він поглядом оцінив мій зовнішній вигляд — мені було важко зрозуміти його темний вираз обличчя. Я теж розглядала його. Він знову був одягнений у чорне — цього разу в сорочку вільного крою, через виріз якої проглядався витончений ланцюжок на шиї, а також чорні штани. Просто, але стильно.
— Доброго ранку, наставнику, — сказала я якомога веселішим тоном, намагаючись зберегти оптимізм, хоча після вчорашнього дня це було важко.
Проте не мало б — зрештою, ми з Діланом уклали перемир’я.
— Доброго ранку.
Ми попрямували до їдальні. Коли увійшли, працівник саме щойно розклав свіжі сандвічі в холодильник.