Страница 34 из 103
12
Решта ранку була терпимою. Дехто з моїх нових однокласників висловлював мені співчуття через учорашній напад Джорджини, інші ж, навпаки, насміхалися, але мені було байдуже. Принаймні я намагалася себе в цьому переконати.
Професор К’юсак виявився безжалісним на заняттях із духовного наставництва. Спочатку він призначив мені місце, щоб я не могла сидіти поруч із Кенною, яка була майже єдиною людиною, яку я там знала, крім Ділана. Потім він двічі викликав мене до дошки, хоча це був мій перший урок із цього предмета. Здавалося, що він намагається посісти чільне місце в переліку моїх найменш улюблених людей, у якому Джорджина досі була першою. Однак після цього уроку професор К’юсак достатньо близько наблизився до неї. Він одразу повідомив мені, що я муситиму наздоганяти курс, який інші учасники вже пройшли, і що він багато очікує від мене — зрештою, я ж банші, а духовне наставництво (про яке я трохи більше дізналася після першого уроку) мало б бути у мене в крові.
Заняття з етики, на якому ми обговорювали численні моральні конфлікти, у які потрапляєш, постійно стикаючись зі смертю, минуло трохи краще. Тут я навіть відчула, що деякі теми перегукуються з тими, які я вже вивчала — виявилося, що вчення про життя і смерть не такі вже й різні. Професорка Гендерсон була літньою жінкою і здавалася добросердною навіть тоді, коли спонукала нас не роздумувати про правильне й неправильне та намагалася змусити поглянути на смерть і її необхідність для коловороту життя з нового погляду, виходячи за межі особистих уподобань. Відтак виникла жвава дискусія між учасниками курсу, і я теж узяла в ній участь — цього разу добровільно.
Виходячи майже окриленою з етики, я знову відчула розчарування на заняттях із провидіння. Професорка заохочувала учнів із талантом до передбачення, а до решти ставилася як до бруду на своєму взутті. З одного есе, яке я прочитала вранці, дізналася, що деякі банші (та інші носії смертельних дарів) здатні мати видіння з довшим передбаченням, ніж те, що сталося зі мною під час смерті Фінна. Але я не мала найменшого уявлення, як скористатися цим даром. І, коли професорка Капур попросила мене інтерпретувати кілька символів з надією активувати магію банші, я змогла лише тупо дивитися на неї. Вона пирхнула, пробурмотіла щось про недотеп і продовжила розповідати про символи з видінь і небезпеки, які вони можуть нести. Коли заняття нарешті закінчилися, я не могла дочекатися обіду.
Тепер я могла зустрітися з Бо та Віолет і розповісти їм про те, що сталося вранці. Учора ввечері я написала їм обом кілька слів, бо на більше забракло сили. Та й мені було цікаво, чому Бо не провів мене до медпункту і це змушений був зробити Мерфі.
Зайшовши до їдальні, я взяла тацю, підійшла до стійки видачі їжі, вибрала вегетаріанську болоньєзе та попрямувала до нашого звичного місця. Це зайняло цілу вічність, оскільки їдальня була переповнена. Більшість учнів, як зазвичай, поступалися мені дорогою, але цього разу в повітрі витала зовсім інша атмосфера. Деякі однокласники дивилися на мене з широко розплющеними очима, інші перешіптувались або навіть швидко віддалялися. Я усвідомила, що це не через повагу, як зазвичай... а через страх.
Випрямивши плечі, я намагалася зберегти гідність, коли йшла через їдальню. Моє серце завмерло, і я зупинилася, побачивши наш стіл.
За столом, де я зазвичай сиділа з Віолет, Бо, Еойном і Ронаном, сьогодні поруч із Бо сиділа Орла. Я застигла, але продовжила свій шлях, доки не опинилася біля свого хлопця.
— Привіт, — сказала я і усміхнулася Бо.
— Привіт, — він подивився на мене й усміхнувся, але ця усмішка була не такою блискучою, як зазвичай.
— Ти не повіриш, що зі мною сталося сьогодні вранці, — прошепотіла я та швидко глянула на Орлу, щоб вона звільнила моє місце.
Раптом Бо кашлянув.
— Ми працюємо над проектом для професора Бойла. Можливо, поговоримо пізніше?
Слова, які я хотіла сказати, застигли на моїх губах. Мені знадобився час, щоб усвідомити.
Мій хлопець щойно ошелешив мене перед нашими друзями. Після того як мене напередодні атакували, він побачив мене вперше. Я намагалася зберегти спокій, але було дуже важко не вигукнути йому: «Що за дідько, Бо?». Як дурепа, я стояла там і перетравлювала його слова. Нарешті з великим зусиллям зібралася, відкашлялася і кивнула.
— Добре. Зустрінемося згодом.
Досі дивлячись на мене із цією дивною посмішкою, він кивнув у відповідь. Це означало, що я вільна. У мені закипав гнів, але я не могла дозволити собі його випустити. Не тут і точно не зараз, посеред їдальні, коли всі вже дивилися на мене як на чудовисько. Тому я проковтнула жар, який піднімався в мені, й пройшла їдальнею туди, звідки прийшла. Таця задзвеніла, коли я поставила її на стрічку для повернення. Апетит пропав.
Розчарована, попрямувала до гуртожитку Срібних Круків. Я лише хотіла сховатися у своїй кімнаті, зібрати докупи думки й пережити решту дня. Найбільше хотілося написати повідомлення Бо, але мама з дитинства привчала мене, що в емоційно напружених ситуаціях важко вибирати слова. Краще почекати, поки гнів ущухне. Діставшись гуртожитку, я піднялася сходами. На першому поверсі пройшла повз загальну вітальню, двері якої були відчинені.
— Зої, — почувся голос, коли я вже майже минула кімнату.
Я зупинилася, зробила крок назад і побачила Мерфі, який мені махав. На мить задумалась, чи варто йти далі, але вирішила повернутися. Мерфі був чудовим хлопцем, до того ж я ще була йому вдячна за те, що він відніс мене вчора до медпункту. Тому увійшла до загальної вітальні.
У каміні ліворуч горів вогонь, темно-фіолетові штори були розсунуті з обох боків широких ланцетних вікон, а до стін були прикріплені срібні свічники зі свічками. Перед каміном одна навпроти одної стояли дві темно-коричневі шкіряні софи «Честерфілд», які бачили кращі часи, а між ними низький столик із подряпинами та вм’ятинами.
Було ще декілька інших місць для сидіння, більшість з яких у цей час доби були порожніми. Я помітила лише Кенну на зім’ятому кріслі біля вікна. Дівчина зарила ніс в одну з тих товстих книг, які завжди стояли на її тумбочці. Вона мене не побачила, зате Мерфі, який розтягнувся на одній із двох соф, усміхнувся, витягнувши ноги на столі перед собою. Я подумки запам’ятала собі: ніколи не їсти за цим столом.
— Учора було справжнє шоу, чи не так? — сказав він, вітаючись.
Шкіра, якою була обтягнута софа «Честерфілд», скрипнула, коли я сіла.
— Можна й так сказати.