Страница 33 из 103
Я подивилася на нього. Волосся, яке він сьогодні знову заплів у напівхвіст, розпатлалося від нашого падіння. Його губи були стиснуті в тонку лінію, а плечі видавалися напруженими. Хоча я досі не розуміла, чому його призначили моїм наставником, було зрозуміло, що підставлю його, якщо зараз скажу правду. Після того як він щойно врятував мені життя, я вважала це несправедливим.
— Ділан просто пішов по сніданок, — швидко відповіла я.
І професорка Чен, і Ділан кинули на мене довгий погляд.
— Не встиг він повернутися, як стелажі перекинулися. Мені дуже пощастило, без нього я, напевно, перетворилася б на купу мотлоху.
Професорка на мить задумалася над цим поясненням. Вона, здавалося, не була переконаною і знову звернулася до Ділана.
— Я доручила тобі це завдання, щоб ти ставився до нього серйозно. Не розчаруй мене.
Ділан коротко кивнув. Професорка Чен іще мить дивилася на нього, а тоді повернулася до бібліотекарки, цілителя Шигана та доглядача, які голосно обговорювали, скільки коштуватиме ремонт.
— Дякую, — несподівано сказав Ділан.
Я подивилася на нього й на мить подумала, що мені почулося. Після короткої паузи я прокашлялась.
— Тепер ти офіційно переді мною в боргу.
— Тобто?
Я задумалася.
— Точніше, ти тричі в боргу переді мною.
Він звів брови.
— Можна дізнатися чому?
— Звісно, — відповіла я і почала рахувати на пальцях. — Перший раз ти винен мені, бо я не здала тебе після Балу зоряної ночі. Зрештою, ти тоді вчинив крадіжку.
Я підняла другий палець.
— Очевидно, ти мені винен, бо вчора просто залишив сидіти тут після того, як спробував налякати.
Я підняла третій палець.
— І ось щойно я врятувала тобі життя. Це було б номером три. Але оскільки ти врятував моє життя, я знімаю один борг. Отже, залишилося два.
Він спокійно стежив за моїм підрахунком і кілька секунд мовчав. Нарешті голосно видихнув.
— Гаразд.
— Гаразд? — повторила я.
Це було занадто просто.
— Що ще ти хочеш почути?
— Можливо, вибачення?
— Просити вибачення треба тільки тоді, коли дійсно шкодуєш. А це не той випадок.
— Ого. Як люб’язно.
— Майже так само люб’язно, як поводитися з іншими — зверхньо або як з повітрям.
Так ми не зрушимося з місця. Мені було важливо зробити крок уперед. Разом. Якщо відтепер це було моїм життям, то я хотіла домовитися. Я хотіла зробити все правильно. Сварки з Діланом не принесуть користі ні мені, ні йому. Можливо, впродовж перших двох років навчання в академії ми не промовили жодного слова одне одному, проте цей час залишився в минулому.
— Послухай, знаю, що я була не найприємнішою людиною в цій академії. Учора Джорджина вже дала мені це зрозуміти, зламавши носа. Але немає сенсу триматися за наші образи. Нам потрібно якось пережити це разом. Стати командою.
Я підійшла до нього. Потім простягнула йому кулак.
— Як гадаєш, у нас вийде?
Ділан подивився на мій кулак, наче це була отруйна змія. Я задумалася, чи не боїться він мікробів, але все ж чекала. Незабаром він підняв руку, стиснув її в кулак і легко стукнув ним об мій, і наші кісточки на мить торкнулися. Я полегшено зітхнула. Це був добрий знак.
— Це означає, що відтепер ти по-справжньому допомагатимеш мені? — запитала я, коли він опустив руку.
Він подивився на викладачів, потім знову на мене. — Схоже, в мене немає іншого вибору.
Я розглядала хаос на підлозі під нашими ногами. Усі мої речі були розкиданими, і я нахилилася, щоб поступово зібрати їх. На моє здивування, Ділан зробив те саме. Поки я збирала свої записи, він підбирав ручки і клав їх назад у мій пенал, перш ніж передати його мені.
Я кивнула йому на знак вдячності, а потім узялася збирати книжки, які лежали на столі, повільно перевіряючи кожну на наявність розривів і пошкоджень. Обкладинки деяких книжок були пошкоджені, і я задумалася, чи викладачі притягнуть мене до відповідальності.
— Від завтрашнього дня додаткові заняття відбуватимуться в залі для сніданку, — сказав він.
— Тому що ти хочеш запросити мене на сніданок? — запитала я.
Здавалося, наче Ділан прагне глибоко й довго зітхнути.
— Тому що там тебе ніхто не зможе атакувати зненацька.
Це справді вагома причина.