Страница 30 из 103
Моє серце глухо калатало в грудях. Хоча біль на моєму обличчі зменшився, натомість з’явився зовсім інший біль, який змушував усе всередині замерзати. Мене охопило тремтіння, але я зосередилася на тому, щоб не показувати цього.
— Вони пішли, — почувся голос цілителя Шигана.
Я почувалася спійманою. Повільно кліпаючи, дивилася на світло, а стеля наді мною здавалася розмитою. Слова матері полонили думки, аж ось цілитель Шиган підійшов до мого ліжка. Він подивився на мене зі звичною суворістю. Я відвела погляд і міцно вчепилася в ковдру, якою мене накрили. Намагалася зберігати витримку, як і востаннє, коли була тут.
— Я ще раз огляну твій ніс, гаразд? — запитав цілитель, і я змусила себе кивнути.
Згодом він торкнувся мого обличчя холодними пальцями. Там, де раніше пекло, вже нічого не було відчутно.
— Болить? — запитав Шиган, натискаючи на кістку перенісся.
Якби кістка досі була зламаною, я, напевно, зірвалася б до стелі. Однак здавалося, наче на цьому місці невеликий синець, тому похитала головою.
— Твоя мати виконала першокласну роботу, — прокоментував він, відступивши.
Проте він залишився стояти біля мого ліжка, і я відчувала його важкий погляд на собі. Я не змогла змусити себе ще раз подивитися на нього, бо відчувала, що зараз не здатна надіти маску професійної дистанції, яку моя мати завжди мені прищеплювала. Замість цього опустила погляд на постільну білизну й помітила на ній кілька крапель крові. Подивившись на себе, побачила, що мій блакитний костюм був зіпсований. На ньому було безліч плям, які вже висохли, і я сумнівалася, що зможу врятувати тканину.
Я не могла й секунди залишатися в медпункті. Не тоді, коли цілитель Шиган знав стільки особистих подробиць про мене та мою кар’єру. Й особливо тоді, коли він упевнився, яким розчаруванням моя магія була для моєї матері. Тож я сіла і намагалася боротися з нудотою, яка в мене виникла.
— Що ти плануєш робити, Зої? — різко запитав цілитель Шиган.
— Я повертаюся до тренувального залу. Мені потрібно забрати свої речі.
Я підвелася з ліжка, а цілитель, який стояв поруч, простягнув руки, ніби боявся, що я можу будь-якої миті впасти. Я поглянула на нього, і він забрав руки назад.
— Твої речі вже принесли, — сказав він і вказав на стілець, що стояв поруч з ліжком.
Там лежав мій рюкзак, з якого стирчав одяг, який я носила перед заняттям із захисту — хтось його туди запхав. Швидко взявши рюкзак, я застібнула блискавку й повісила його на плече. Потім звернулася до цілителя, піднявши підборіддя.
— Дякую за вашу допомогу, цілителю, — промовила я якомога гідніше.
Цілитель кивнув, і я хутко повернулася, не чекаючи, чи він іще щось скаже. Швидко, як тільки могла своїми тремтячими ногами, пройшла медпункт у напрямку виходу. Коли досягла дверей, мені здалося, що почула, як цілитель пробурмотів щось на кшталт: «Уся в матір».
Цього разу ці слова не здалися мені компліментом.
Я відчула справжнє приниження, коли перетинала кампус у залитому кров’ю та настільки понівеченому одязі. Безліч учнів ходили внутрішнім двориком, оскільки заняття вже закінчилися, хтось ішов з гуртожитків, хтось із вікторіанського саду, а хтось із тренувального залу. Наблизившись до схилу, який вів до гуртожитку Срібних Круків, я здригнулася, коли раптом хтось покликав мене.
«Будь ласка, тільки не зараз», —
подумала я, проте спробувала вичавити із себе нейтральну усмішку й повернулася. На мій подив, до мене бігла Кенна. Сьогодні її густі темно-каштанові кучері були зібрані у два космічні пучки, одягнена вона була в джинсовий комбінезон і соняшниково-жовту футболку під ним. Моя сусідка зачепилася великими пальцями за петлі свого рюкзака, й, подивившись в її обличчя, я побачила сум, як і вчора ввечері.
— Привіт, — сказала вона, важко дихаючи, коли підбігла до мене.
Вона мимохідь глянула на мій закривавлений одяг, але швидко звернула зір на обличчя.
— Мені дуже шкода через те, що сталося на занятті із захисту.
Я міцно стиснула губи. Звичайно, всі були свідками мого приниження.
— І те, що я тобі вчора сказала... це було абсолютно неправильно. Я повинна попросити вибачення і за це.
Я здивовано витріщилася на неї, на мить не в змозі щось промовити. Згадала урок самоконтролю, який у мене був сьогодні вранці, й те, що сказав професор Мак-Рей.
"Якщо вас звинувачують, обов’язково відмежуйтеся від цих звинувачень. Вони зазвичай не спрямовані на народжених смертю. Це просто горе, з яким близькі не можуть упоратися".
У нас обох була непроста ситуація. Здавалося, Кенна почувалася вигнанцем навіть у своєму домі. Раніше на занятті із захисту її партнер із тренувань мав наляканий вигляд. Та й узагалі, всі трималися від неї осторонь. Була ще одна обставина — її дружба з першокурсником, яка багато означала для неї. Я пригадала, як вона наголосила, що Фінн ніколи не засуджував її. Тепер мені стало цікаво, що вона хотіла цим сказати.
Втрата одного з небагатьох друзів була для неї просто жахливою. І я вже краще розуміла, чому у своїй скорботі вона словесно нападала на інших, навіть якщо це завдавало мені болю.
Після сьогоднішнього дня в мене не було більше сил гніватися на когось. Мене манило ліжко.
Ще декілька годин тому я таємно сподівалася, що моя мама зможе щось змінити в цій ситуації. Але щойно в медпункті ця надія розбилася. Одна з однокласниць побила мене, а мама більше турбувалася про моє майбутнє становище в Раді, ніж про мій стан. Від цієї думки мені стало боляче. Так боляче, що не залишилося місця чомусь іншому. Натомість я намагалася змиритися з тим, що моя мама не зможе більше розв’язувати всі мої проблеми. Виявилося, що і цей час минув.
— Я розумію, чому ти це сказала, — нарешті відповіла я. Мій голос був грубим, тому я відкашлялася: — Я хотіла б чимось допомогти. Мені дуже шкода, що це трапилося з твоїм другом.
Кенна важко ковтнула і глянула на свої кеди. Вона пригнічено переступала з ноги на ногу, перш ніж знову підвела очі.
— Можливо, ми могли б почати все спочатку?
Я недовго роздумувала.
— Було б чудово.
— Мені полегшало, — сказала вона й гучно видихнула.
Усмішка, яка з’явилася на її обличчі, не була блискучою, проте щирою. Наче домовившись, ми далі піднімалися схилом пліч-о-пліч.
— Сподіваюся, я зібрала всі твої речі, — сказала Кенна згодом.
Я запитально глянула на неї. Вона вказала на мій рюкзак.
— Мені просто сказали, де лежать твої речі. Я зібрала їх, коли тебе відправили до медпункту.