Страница 26 из 103
9
Я бувала на тренувальній арені академії лише в особливих випадках, на кшталт бойового турніру між домами. Бо вигравав усі бої за Золоте Листя, і ми з Віолет щоразу вболівали за нього з трибун. Ніколи б не подумала, що одного дня і мені доведеться взяти участь у цьому тренуванні.
Я слідувала за натовпом темними коридорами, повз декілька дверей, аж поки ми дійшли до роздягалень. Там я опинилася в одній кімнаті з групою дівчат, проте жодна навіть не глянула на мене. Я спіймала на собі кілька коротких скептичних поглядів, але в усьому іншому мене не зачіпали. Я й далі намагалася дотримуватися своїх рішень і переодяглася у свій спортивний одяг — світло-блакитний комплект із легінсів і топа. Взула свої кремові кросівки, які зазвичай використовувала лише для кардіо-тренувань, а потім зібрала волосся у високий хвіст. Коли обернулася, то побачила, що більшість моїх однокласників уже пішли. Я швидко побігла за ними.
Перетнула коридор і пішла в напрямку залу. Як і все в академії, спортзал був величезним. З обох боків — глядацькі трибуни, які сягали самого верху. Стеля тут також була склепінчастою, хоча й скляною, завдяки чому все приміщення було яскраво освітлене.
Зал був поділений на різні зони. В одній, вкритій твердими матами, тренувалися в рукопашному бою. В іншій зоні стояла тренувальна зброя всіх видів, трохи далі на стіні висіли манекени, на яких відпрацьовували різні комбінації рухів або випробовували тренувальну зброю.
На цьому занятті було кілька людей, яких я знала. Мені аж живіт звело, коли я впізнала Бо та кількох його друзів у кінці залу. Я побігла до нього якраз тоді, коли він повернувся до мене. Спершу він роздратовано моргнув, а потім на його обличчі з’явилася знайома усмішка, від якої всередині мене завжди прокидалися метелики.
— Ти що тут робиш? — запитав він, наближаючись до мене.
Я б із задоволенням обійняла його обома руками за шию і притулилася обличчям до його грудей, просто щоб трохи відпочити від цього дня.
Замість цього я на мить простягнула до нього руку й погладила великим пальцем по долоні. Коли ми переплели пальці, я відчула незрівнянне полегшення. Нарешті щось знайоме. Хоч щось, чого не забрали в мене лиш тому, що в мені прокинулася магія. Із задоволенням я поцілувала б його на очах у всіх, але ми ніколи не були тими, хто демонструє свої почуття на загал. Те, що я вмовила його танцювати зі мною на балах, було найвищим проявом почуттів для Бо, і я його в цьому підтримувала, хоча зараз дуже хотіла б обійняти його.
— Новий розклад.
— Незвично, правда? — тихо спитав Бо, поки його друзі розглядали мене.
Було дивно, як вони дивилися на мене. Так, ніби я була незнайомкою, хоча насправді знала Дарраґа, Орлу й Ронана так само, як і Бо, пів життя. Я коротко кивнула їм, після чого Дарраґ і Орла відвели очі, а обличчя Романа зблідло. Раптом я відчула важкість у животі й швидко відвернулася від них.
— Так, — пробурмотіла я. — Незвично.
Бо швидко стиснув мою руку.
— Все буде добре, Зої.
— Я вже сумніваюся в цьому. Боже, скільки ж тут зброї? — запитала я, дивлячись на стелажі з тренувальною зброєю, тим часом Бо захихикав.
Я подивилася на тренувальні жердини та мечі з дерева й пластику, на яких уже було чимало вм’ятин і подряпин. Здавалося, що їх використовували в численних тренувальних поєдинках. Було також кілька замкнених вітрин, доступ до яких мав лише персонал. Я розгледіла леза серпів, списи, мечі з дорогоцінних металів і деяку дрібнішу зброю, як-от прикрашені кельтськими вузлами атами, поруч з якими висіли різноманітні піхви з тисненнями. Цю зброю виготовили в кузні академії нащадки ремісників, і магічно укріпили Бронзові Вовки. Її ніколи не застосовували під час занять, але використовували на турнірах, у яких обдаровані учні домів змагалися між собою. На деяких зразках зброї була емблема Срібних Круків, на інших — вовк із вишкіреними зубами або кострубаті гілки древнього дуба — символ Золотого Листя.
Здавалося, що все в цій кімнаті створили тільки задля того, щоб завдавати болю іншим. Я ж подумки досі перебувала в тому місці, яке мене найбільше цікавило: як за допомогою магії вилікувати рани, завдані цією зброєю, і які для цього потрібні заклинання та трави.
Раптом відчула, як хтось торкнувся моєї голови. Я повернулася до Бо, який ніжно гладив мене по волоссю і підбадьорливо всміхався.
— Хтозна. Може, твоя мама знайде спосіб усе виправити. А якщо ні, то ти просто далі тренуватимешся, поки повалиш мене на матах.
Я ледь усміхнулася.
— Ми обоє знаємо, що я ніколи не зможу повалити тебе на мати, Лугів сину. Ти на сто років попереду. Як і всі тут.
Бо ледь помітно хитнув головою. Тоді він став прямо переді мною так, що мені довелося відкинути голову назад, щоб зазирнути в його блакитні очі.
— Все буде добре, — повільно й наполегливо сказав він.
У його словах була непохитна віра. Це дало мені відчуття спокою, що осіло на моїх оголених нервах і заспокоїло їх.
Я хотіла подякувати йому, але коли двері до зали відчинилися і увійшли двоє наших викладачів, Бо відвернувся від мене.
— Ходімо, міс Кінґ, — пролунав чіткий голос професорки Чен, і я впевнено поспішила на її половину залу.
Роззирнувшись, помітила, що майже всі мої однокласники були одягнені в просту чорну тренувальну форму. Я у своєму світло-блакитному комплекті виділялася, як райський птах, і мені стало цікаво, чи означає членство в Срібних Круках раптову втрату любові до інших кольорів. Не могла ж належність до народжених смертю означати, що потрібно мати вигляд, як вона... чи могла?
Я роззирнулася і помітила за кілька метрів від себе Мерфі. Він схрестив на грудях свої руки в ластовинні й дивився на професорку Чен, ніби чекав її вказівок.
Інші студенти, однак, перешіптувалися, й у мене знову з’явилося відчуття, що я стала темою обговорення, бо, коли глянула на них, вони стиснули губи й раптом замовкли. Я також побачила Кенну. Вона, здавалося, ховалася за рядами студентів, і я роздратовано спостерігала за нею.
Ніби відчувши на собі мій погляд, професорка глянула на мене. Вона напружилася так сильно, що її плечі трохи піднялися, а тоді швидко опустила погляд. Мені пересохло в роті, і я зраділа, коли професорка Чен заговорила.