Страница 24 из 103
8
Після того як Ділан пішов і я це все переварила — а це зайняло трохи часу, — я взялася перебирати ті книжки. Я мала трохи більше ніж годину і встигла тільки вибрати розділи, що стосувалися смертельних дарів і магії банші та женців. Позначила ці розділи кольоровими маркерами. За десять хвилин до початку уроку повернула стос на стіл видачі. Залишила там записку з номером свого студентського квитка і повідомленням, що повернуся пізніше й заберу книжки. Потім я пішла до головного корпусу.
Коли спускалася схилом, мені здавалося, що кампус нарешті прокинувся. З усіх боків на доріжки, що ведуть до головного корпусу, повиходили студенти академії. Я пройшла повз тренувальну арену, де група учнів у спортивному одязі вже чекала, поки будівлю відчинять. Далі пройшла повз гуртожиток Бронзових Вовків, де на сходах до центрального входу було кілька вінків, свічок і листів для Фінна Томпсона. Він навчався в академії лише кілька місяців, але багато людей оплакували його. Коли я проходила повз, то побачила двох дівчат, що стояли, взявшись за руки, перед великим вінком з квітів, у центрі якого хтось помістив фотографію хлопця.
На фотографії він широко всміхався і мав щасливий вигляд. Йому було тільки п’ятнадцять.
П’ятнадцять.
Лише на два роки молодший за мене, трохи старший за мого брата. У нього, безумовно, були бажання і мрії, які він хотів втілити в життя. У нього були друзі, люди, які його любили. Наприклад, Кенна, моя нова сусідка у кімнаті, що оплакувала його смерть. Люди, які дуже сумували за ним і ніколи більше не зможуть з ним поговорити. Люди, яким він більше не міг подарувати ту усмішку з фотографії.
Мені в горлі став клубок, і я знову побачила хлопця перед собою: як він корчився в агонії, а життя повільно витікало з нього, поки не залишилося зовсім нічого, крім порожньої оболонки.
Усе було так, як казала Кенна.
Мені потрібно було щось зробити, а не кричати. Треба було стрибнути вперед. Треба було... Не знаю, що я мала зробити. Головне — треба було зробити щось таке, щоб біля його гуртожитку не стояли люди в жалобі.
Я стиснула руки так, що нігті вп’ялися в долоні, й пришвидшила крок. Насилу відштовхнула від себе почуття провини. Якщо цей день почнеться ось так, я не переживу його цілою і неушкодженою. І навіть попри те, що Ділан уже зіпсував мені ранок, я не втрачу хоробрості, яку здобула вчора. Інакше стану легкою мішенню для своїх нових однокласників.
Першим предметом у моєму розкладі був самоконтроль. Пошуки аудиторії зайняли трохи часу, і, поки я прийшла, вона вже була повна. Озирнувшись, я зрозуміла, що не знаю нікого з однокласників. Кілька облич
були віддалено знайомими, але тільки тому, що ми бачились у коридорах або, можливо, на якійсь вечірці. Було всього кілька порожніх місць. Одне з них у першому ряду поруч із дівчиною з блискучим чорним волоссям, яка, побачивши мене, відразу ж поклала сумку на крісло, а інше — в передостанньому ряду біля вікна поруч із хлопцем з вогненно-рудим волоссям. Оскільки мені не дуже хотілося сидіти спереду на цьому новому предметі, обрала місце біля вікна. Я розпрямила плечі й проігнорувала тихий шепіт, що долинав до моїх вух. До мене долинали лише уривки розмов.
...її крики...
...що ледь не розтрощили будівлю.
...вона небезпечна.
Кожен крок давався мені дедалі важче, тож я зраділа, коли дійшла до передостаннього ряду. Я переборола своє хвилювання і звернулася до хлопця з рудим волоссям:
— Це місце ще вільне?
З глибини класу пролунало пирхання, але я проігнорувала його. Хлопець кивнув.
— Звісно, вільне.
Я сіла на вільний стілець поруч із ним. Хоча насправді очікувала, що він відсунеться від мене. Проте сталося навпаки.
— Нічогеньке було шоу на балу, правда, мишенятко? — запитав він.
Я моргнула. Тоді повернулася й глянула на нього, піднявши брову.
Обличчя хлопця було поцятковане ластовинням. У нього була нерівномірна борідка, кривий ніс і блакитні очі з грайливим поглядом. Він трохи відкинувся на стільці й хитався на задніх ніжках. За одним вухом у нього був закладений олівець, а усмішка видавалася напрочуд щирою.
Він був першим із моїх нових однокласників, хто не перешіптувався. Я була йому за це вдячна. Якщо я хотіла вижити тут, а я мала якось вижити, то мені потрібні були союзники. Проте над словами, безумовно, доведеться попрацювати.
— Ще раз назвеш мене мишенятком, і твоє обличчя познайомиться з моїм черевиком, — відказала я, натягнувши люб’язну усмішку.
Хлопець кліпнув. Він відкинувся на стільці ще трохи далі й подивився на мої перехрещені ноги та черевики з гострими підборами. За мить закинув голову назад і засміявся так голосно, що втратив рівновагу, й перекинувся б, якби я миттєво не зачепила ногою ніжку стільця й не потягнула його на себе.
— Непоганий жарт, — сказав мій новий однокласник, досі всміхаючись до мене.
Потім він потиснув мені руку.
— Приємно познайомитися з тобою особисто, маленька крикухо.
— Маленька крикуха не надто краще, рудий.
Його очі звузилися.
— Можеш звати мене Мерфі.
— А ти можеш звати мене Зої, — відповіла я, потиснувши його простягнуту руку.
— Приємно познайомитися, Зої.
— Навзаєм, Мерфі.
У нього на обличчі знову з’явилася нахабна посмішка.
— Я буквально відчуваю, що це буде чудова дружба. Ти теж?
Я відпустила його руку й почала готуватися до уроку. — Побачимо.
Він захихотів і відкинувся назад, склавши руки за головою.
— Готуйся до цього.
Цієї миті до кімнати увійшов професор. Він був невисокого зросту, кремезний, зі світлою сивиною та пишними вусами.
— Доброго ранку, — привітався він, підійшов до столу і витягнув стос паперів зі свого портфеля.
Він ненадовго відірвався від паперів і глянув мені в очі.
— Бачу, до нашого гурту приєдналася новенька. Як чудово, що серед нас нарешті з’явилася банші. Я професор Мак-Рей, вітаю вас на курсі самоконтролю.
На знак подяки я кивнула, бо поки що не могла промовити й слова. На щастя, більше не було потреби відповідати, тому що двері до класу знову відчинилися навстіж. Біля дверей з’явився Ділан. Його волосся було скуйовджене, а щоки злегка розпашіли, ніби він біг.
Не промовивши жодного слова, він підійшов до першого ряду, і дівчина, яка, побачивши мене, поклала свою сумку на стілець, зараз же взяла її і широко усміхнулася до Ділана. Він кивнув їй і сів на вільне місце.