Страница 23 из 103
Він відповів коротким кивком, через що я замислилася, чи здатен узагалі цей хлопець бути ввічливим перед першою кавою. Можливо, він просто сова і стає іншою, більш життєрадісною людиною, щойно вип’є чорного напою. Залишалося тільки сподіватися.
Одне за одним ми увійшли до бібліотеки Срібних Круків. Кімната була не надто великою, але через склепінчасту стелю цього майже не було помітно. Стелажі були високими й хиткими на вигляд, на відміну від тих, що стояли у відремонтованій бібліотеці в головному корпусі академії, яка була значно просторішою за цю кімнату. Між стелажами стояло кілька маленьких столиків, а в центрі кімнати — стіл для видачі книжок, який о такій ранній порі ще був порожнім. Тож ми були самі.
Я зробила крок уперед і подивилася на палітурки на першій полиці ліворуч від мене. Там були книжки, які мали такий вигляд, наче їх видали ще за часів заснування академії, а були й такі, що здавалися зовсім новими, їхні глянцові палітурки різко контрастували зі старовинними шкіряними обкладинками.
Коли я уважніше розглянула назви, то зрозуміла, що це все спеціальна література для учнів Срібних Круків — про смертельні вміння, про привидів, про те, як поводитися зі смертю, про Туата де Дананн та їхній родовід і багато іншого. Між стелажами були високі вікна, а по центру — вітраж. Я подивилася на зображення, зібране з різнокольорових шматочків скла, і впізнала Морріган. Її чорне волосся розвівалося навколо голови, а з руки в хмарне небо, крізь яке пробивалися окремі промені сонця, злітали круки. Темно-червона підлога була завалена скелетами впереміш зі зброєю, яка, ймовірно, символізувала битви, які Морріган колись розв’язала на свою користь.
Поки я стояла перед вікном з роззявленим ротом, Ділан попрямував до полиць. Здавалося, він точно знав, які саме книжки бере, немов склав собі перелік. Я спостерігала, як він витягнув з однієї з нижніх полиць товстезний талмуд, розгорнув його, кивнув, знову згорнув і взяв під пахву. Потім із зосередженим виразом обличчя перейшов на інший бік полиці, потягнувся і витягнув ще один том із самого верху. Коли він це робив, його джемпер трохи підповз угору, відкриваючи смужку шкіри на животі. Я швидко відвела очі, підняла рюкзак і поклала його на один зі столиків.
— Тобі допомогти?
І знову не отримала відповіді. Ділан був таким зосередженим, що, здавалося, навіть не помічав моєї присутності. Я залишила все, як є, і чекала. Тим часом він назбирав таку велику купу книжок на руці, що я на мить трохи занепокоїлася. Нарешті він повернувся до мого столу із цілим стосом.
— Ось, — сказав, поклавши їх на стіл.
Дерев’яна дошка заскрипіла під вагою, а я здивовано глянула на свого наставника.
— Це твоє завдання на перший тиждень.
Я перевела погляд з купи, яка містила літературу за цілий навчальний рік, на обличчя Ділана, шукаючи хоч якийсь натяк на те, що це розіграш. Однак він мав такий самий відсторонений вигляд, як і завжди.
— Ти ж це не серйозно?!
Знову жодної відповіді, і поступово це мовчання почало мене дуже непокоїти.
— Я думала, ти маєш бути моїм наставником. Покласти переді мною величезну купу спеціалізованої літератури — це не наставництво.
— Професорка Чен дала завдання навчати тебе. Це мій вступ. Прочитай відповідні матеріали, а наступного тижня подивимося.
Він намірився розвернутися. Я ж відреагувала інстинктивно, ступила крок уперед і схопила його за руку.
— Повір мені, я теж не в захваті від твоєї компанії, але тепер нам обом доведеться пройти через це. Ти не можеш просто взяти і піти. Ми так не домовлялися.
Ділан опустив погляд на мою руку, яка, мов лещата, стиснула його передпліччя. Повільно перевів погляд на моє обличчя.
У його очах розлилася бездонна пітьма. Вона була такою всеохопною й темною, що повністю поглинула карий колір його райдужки. Та пітьма розтікалася його тілом, долаючи відстань між нами, аж поки я відчула, що ось-ось упаду. В бездонну, чорну глибину, з якої не було порятунку. Мене охопив холод, такий раптовий і несподіваний, що коліна почали тремтіти. У горлі щось стиснуло так, що я ледве могла дихати.
— Краще відпусти мене, Міс Еверфолл.
У його тоні звучала невисловлена погроза, яку він міг втілити в реальність однією лише іскрою своєї магії, я відчувала це з кожним подихом.
Я відпустила його. Не тому, що хотіла, й не тому, що так вирішила. Магія Ділана змусила мене до цього. Вона відштовхнула й дала щось на кшталт електричного розряду, який пройшов крізь мене. Рука боліла, і я стиснула її лівою. Мені було холодно, неймовірно холодно, і все всередині кричало, щоб я трималася від нього подалі.
Тепер я зрозуміла.
Чому всі студенти в академії уникали його. Чому вони всі так боялися його.
Його магія нагадувала смерть. Холодна, невблаганна й жахливо неминуча.
Ділан, здавалося, зрозумів, що відбувається всередині мене. Його магія відступила. Темрява зникала з його очей, поки не повернувся темно-карий колір. Перш ніж я встигла ще щось сказати, він розвернувся і залишив мене саму в бібліотеці.