Страница 22 из 103
Тієї ночі я впорядкувала свій гардероб і охайно посортувала всі речі. Порядок якось допоміг мені зберегти ясний розум. Я відчинила вузьку вбудовану шафу й витягла звідти тісну коричневу замшеву спідницю, білу блузку оверсайз із золотими аплікаціями по краю коміра, колготки і черевики в тон на високих підборах. Швидко прийняла душ у ванній і переодяглася. Свою довгу світлу гриву я уклала плойкою, зав’язала передню частину волосся в косу, щоб воно не спадало на обличчя, а потім нанесла макіяж. Як Ділан зробив заяву на Балу зоряної ночі своєю недоречною сорочкою з довгими рукавами, так само зараз я робила свою. Усе в моєму зовнішньому вигляді показувало, що я цим усім не переймалася. Що все було як завжди. І що я досі Зої Кінґ — золота донечка легендарної Калліопе Кінґ. Ніхто мене не зачепить, а якщо й спробує, то познайомиться з моїми десятисантиметровими підборами.
Я зібрала свої речі, спакувала спортивний одяг і кросівки, які зазвичай використовувала для танців і кардіотренувань, а потім вийшла з кімнати. Відчинила двері... й завмерла.
Ділан стояв у мене перед дверима, піднявши пальці так, ніби збирався постукати. Він нависав наді мною й мав темні кола під очима.
Він також зібрав волосся на маківці, хоча кілька чорних пасом були недостатньо довгими та звисали йому на обличчя. На ньому були темно-сірі рвані джинси, чорні шкіряні черевики з грубою підошвою й двома великими металевими пряжками спереду, а також темно-сірий, майже чорний в’язаний светр. Може, він і мав похмурий вигляд, але в мене створилося чітке враження, що він знається на моді. Можливо, ми разом могли б переглядати мої улюблені модні журнали під час наставництва. Я мало не розсміялася від цієї думки.
«Завжди будь на позитиві, Зої. Не зважай на те, що в нього такий вигляд, ніби він саме зараз хоче задушити тебе», —
подумала я.
Його погляд ковзнув по моєму вбранню, поки не сягнув черевиків, і між його бровами утворилася невеличка складка.
— Ти вже готова, — сказав він.
Я вийшла й зачинила за собою двері. Я стояла так близько до нього, що наші черевики майже торкалися. Зморшка між бровами Ділана поглибилася, і він позадкував, поки між нами не утворилася певна дистанція.
— Я готова, — сказала за мить, закинувши на плечі рюкзак, у який заледве все вмістила. — І готова до своєї нової кар’єри смертельної істоти. Ходімо, наставнику. Де займатимемося? Я спершу зайшла б у кімнату для перекусів, щоб поїсти. Зазвичай не снідаю так рано, але хотілося б принаймні взяти щось із собою, особливо якщо потім має бути захист.
Ділан витріщився на мене темними очима. Він мав трохи приголомшений вигляд. Я не мала жодного уявлення, як поводитися в цій ситуації, але чіплялася за свої вдавані добрі наміри, мов за рятівний круг. Тому не припиняла теревенити.
— Ходімо, — нарешті сказав Ділан і розвернувся, щоб перейти коридор.
Я зробила те саме пішла поруч з ним до сходів.
Коли ми спускалися сходами, я зрозуміла, як дивно було йти поруч із ним. Протягом останніх двох років я, як і всі інші учні, трималася від нього на відстані. А тепер ми фактично мали провести решту навчального року разом. Ця ідея була такою абсурдною, що за інших обставин я, мабуть, посміялася б із неї. Втім, зараз це було останнє, чого мені хотілося.
Дорогою донизу ми не зустріли жодного іншого учня. Надворі щойно зійшло сонце, і вікна в коридорах кидали помаранчеві та рожеві плями світла на стіни. На нижньому поверсі за кілька метрів Ділан звернув ліворуч, як я згодом зрозуміла — в кімнату для перекусів. Хоча в головному корпусі академії була велика їдальня, у кожному домі була кімната, де можна було перекусити або й поїсти, якщо хотілося побути на самоті. Там було кілька холодильників із запакованими бутербродами, кашами та іншими перекусами, і Ділан одразу попрямував до них.
Коли я побачила харчі, мій шлунок голосно забурчав. Учора ввечері я була надто засмучена ситуацією, що склалася, тож не могла навіть думати про їжу. Тільки тепер по-справжньому усвідомила, якою ж голодною була. Ділан пройшов повз мене до кавомашини, взяв одну з багаторазових чашок з емблемою академії і поставив її під маленькі форсунки. Він скоса глянув на мене.
— Візьми щось із собою, ми йдемо до бібліотеки.
А я ж уже приглядалася до каші. Жаль. Натомість потягнулася по один із запакованих бутербродів і маленьку пляшку апельсинового соку. Озирнулася в пошуках Ділана, але він уже зник у напрямку виходу. Я швидко запхала сніданок у рюкзак і поспішила за ним. Ми знову мовчки йшли пліч-о-пліч. Я гарячково добирала слова. Щось таке, що допомогло б мені подолати напруженість цього дня.
— Чому саме тебе обрали моїм наставником? — нарешті запитала я.
Єдине, що я почула, — це клацання своїх підборів і стукіт його важких черевиків по кам’яній підлозі. Я обережно зиркнула на нього. Ділан тримав руки в кишенях і дивився прямо перед собою. Не схоже було, що він мав намір відповідати на моє запитання. Я дійшла висновку, що він відповідав лише на те, що вважав важливим, моєї цікавості, очевидно, в цьому переліку не було. Я стримала бажання зітхнути. Якщо так триватиме й надалі, рік буде веселим.
— Моя магія прокинулася рано, тож маю фору перед іншими учнями, — сказав він, коли я вже змирилася з тим, що не отримаю відповіді.
Він вимовив ці слова спокійно й обдумано, без зарозумілості чи навіть зверхності.
— Скільки тобі було років? — допитувалася я.
Його хода стала ще жорсткішою, якщо це було можливо. Цього разу він не відповів, а я задумалася, чи не припустилася помилки.
У Золотому Листі цілком нормально було запитувати, коли магія прокинулася. Але здібності там були зовсім іншими — жодна з них не була пов’язана зі смертю. Найближчими місяцями Ділану, мабуть, доведеться навчити мене етикету смертельних дарів.
Тож, напевно, наставництво було не такою вже й поганою ідеєю. Мій оптимістичний рятувальний круг неодмінно допоможе вберегтися від наступної помилки.
Решту шляху ми мовчали. Я насправді думала, що ми підемо до головного корпусу, але замість цього вдруге перетнули сходову клітку, повернувши стільки разів, що в якийсь момент я втратила орієнтири, аж поки нарешті опинилися перед важкими дверима з темного дерева, прикрашеними розкішним різьбленням. Поруч висіла невеличка табличка з написом «Бібліотека». На мій подив, Ділан дістав ключ і відчинив двері.
— У тебе є свій ключ? — здивовано запитала я.