Страница 15 из 103
5
Втупившись у стіну, я сиділа на ліжку у своїй кімнаті в гуртожитку. Переді мною на підлозі були розкидані численні коробки, в які я недбало кинула деякі речі, як і у велику валізу, з якою переїхала сюди два роки тому.
Я була шокована до глибини душі. Неодноразово намагалася зателефонувати мамі, але вона тільки надсилала мені короткі повідомлення про те, що зайнята в якійсь справі в Раді й не може відповісти.
«Роби те, що каже Лорна»,
— йшлося також у повідомленні.
Учора вона обіцяла владнати це питання. Сьогодні ж я навіть не могла з нею зв’язатися і почула лише, що маю слідувати вказівкам ректорки Баскервіль. Усі мої речі були розкидані кімнатою, але я не мала наміру миритися із ситуацією.
Коли у двері постукали, мені навіть забракло сили відчинити їх. Я просто крикнула: «Заходьте».
За мить крізь шпарину заглянули Бо й Віолет. Побачивши коробки на підлозі, Бо тихо вилаявся, а Віолет вистачило одного погляду на мене, щоб кількома кроками перетнути кімнату й сісти поруч зі мною на ліжку.
Вона підняла руку, але відразу опустила її, від чого мені стало трохи боляче. Зазвичай вона міцно обіймала мене.
Очевидно, моя нова здатність зруйнувала й це. Можливо, вона подумала, що я передбачу її смерть, щойно торкнуся, та я щиро сумнівалася, що магія смерті працює саме так. Бо також підійшов і присів переді мною, щоб глянути мені в обличчя. Я відчула сильний тиск в очах, коли Ві коротко поплескала мене по спині, а Бо простягнув свої пальці. Як і Ві, він зупинився на мить, моргнув, а потім знову потягнувся до моєї руки. Від його нерішучого доторку стало тільки гірше, і я зі всіх сил намагалася стримати сльози. Якось мені це вдалося. Варто було лише згадати холодний мамин погляд — і бажання плакати зникло. Я намагалася бути сильною.
— Я більше не зможу бути членом Золотого Листя. Вони змушують мене змінити дім, — глухо сказала я.
— Вони не можуть так учинити, — пробурмотіла Ві. — Насамперед твоя сім’я доклалася до того, що в Листя така гарна репутація. Що ми робитимемо без тебе?
— Банші тут, мабуть, не місце, — сказала я, і мої друзі переглянулися.
— Це точно? Маю на увазі, ти справді маєш цей... цей дар. — Віолет з відразою вимовила слово «дар», і мене це також вразило.
— Я бачила, як помирає хлопець, і невдовзі він справді помер. Гадаю, це говорить саме за себе, — я не могла стримати гіркоти в голосі.
Навіть якщо я опиралася цьому всередині, факти доводили очевидне.
На мить у кімнаті запанувала тиша, аж поки Бо не зітхнув, порушивши мовчання.
— Мені дуже шкода, що так сталося, Зої. — Він провів великим пальцем по тильному боці моєї долоні.
Зараз, коли я проговорила це, наслідки того, що трапилося, здавалися неминучими. Я мовчки тужила. За майбутнім, яке розбивалося в мене на очах, і за магією, яка, на мою наївну думку, мала бути моєю.
Я не могла згадати, чи хоч колись почувалася такою пригніченою та зневіреною. Мабуть, ніколи. Тому що ніколи не було ситуації, коли в мене забирали все, що так багато для мене значило. У грудях стиснуло так сильно, що хотілося згорнутися клубочком на ліжку й більше ніколи не вставати. Я зрозуміла, що це не вихід.
— Твоя мама нічого не може зробити? Як у члена Ради, в неї мають бути зв’язки, — зауважила Віолет.
Я просто знизала плечима.
— Вона сказала, що спробує. Але зараз написала мені, щоб я виконувала вказівки ректорки.
— А може, Баскервіль іще не поставила в цій історії крапку? Можливо... — Бо похитав головою. — Може, й справді це трапилося лише раз. Ти можеш трохи зачекати й подивитися, чи магія твоєї матері в якийсь спосіб проявиться.
Я знала, що він говорив те, що було в нього на думці. Врешті, він, як і я, сподівався, що знайдеться якийсь вихід. Водночас я не могла впоратися з болем, який пронизував мене від думки про те, що трапиться, коли житиму десь в іншому місці. Як це вплине на нас і на наші стосунки.
— Й гадки не маю. Що сталося з Фінном Томпсоном... — Я випросталася й озирнулася на своїх друзів: — Що саме відбулося, коли я втратила свідомість?
Бо на мить кинув погляд на Ві, а потім знову на мене.
— Коли ти знепритомніла, почався хаос. Деяких студентів поранило, і вони потребували медичної допомоги.
Я завмерла, і він одразу ж підняв вільну руку, щоб заспокоїти мене.
— Нічого серйозного, лише кілька незначних порізів від уламків, які пролетіли в повітрі.
— У мене було так само, тож не звинувачуй себе. Магія прокидається в кожному по-різному, а твоя була дуже... сильною.
Здавалося, що Ві хотіла використати інше слово, і я не могла не здогадатися, яке саме.
— Що ж... усе завертілося, а потім кілька людей закричали, і ще один студент упав. Спочатку всі подумали, що, можливо, прокинулася чиясь магія. І цілитель Шиган прибув надто пізно, Фінн уже був... — щоб не договорювати до кінця, Бо провів пальцем по горлу.
— Після того до справи відразу ж узялися хранителі, а нам заборонили спілкуватися із зовнішнім світом. Тієї ж ночі допитали всіх присутніх на балу, — продовжила Віолет. — Усе це затягнулося до наступного дня.
З мого серця впав камінь. Той факт, що ці двоє прийшли, щойно я приїхала, змусив мене більше не ображатися на них, хоча було прикро, що вони мовчали.
— А є якісь подробиці того, як помер Фінн? — запитала я за деякий час.
Віолет і Бо знизали плечима.
— Ніхто точно не знає, ймовірно, він просто впав. Бідолаха. Йому було лише п’ятнадцять, — сказав Бо.
Значить, він був не надто старшим за мого молодшого брата. Сама думка про те, що таке могло статися з Коді, змусила мене почуватися зовсім інакше.
Ми всі замовкли шоковані. Тоді в моїй голові зринуло ще одне запитання.
— Що він робив на балу? Туди можна потрапити лише з другого курсу.
— Усі кажуть, що Фінн був справжнім розумником. Він належав до роду ремісників і, очевидно, проявив неабиякий талант зброяра, — пояснив Бо.
Як нащадок Луга, що завжди брав участь у бойових турнірах в академії Еверфолл, які відбувалися між домами раз на пів року, Бо знав про ковальство все.
— Крім того... ти ж розумієш, які ті першокурсники. Завжди комусь вдається прокрастися. У нас було так само, — сказала Віолет, і вона мала рацію.
Ми також ходили тоді на Бал зоряної ночі, але дуже таємно, щоб нас не помітив жоден викладач.
Ми знову занурились у мовчазні роздуми, аж поки Бо нарешті не отямився.