Страница 101 из 103
34
Протягом усього наступного тижня в академії Еверфолл панувало сум’яття. Про ту ніч ходили найрізноманітніші чутки: від вечірки, яку нібито влаштували і яка стала причиною руйнування кузні, до пліток про те, що за руйнування відповідальні Нічні Бійці.
Також пліткували й про те, що Віолет і Крі винні у смерті Фінна Томпсона, хоча справжніх причин не розголошували. Рада не хотіла, щоб суспільство дізналося про копію меча Нуада. Меча не знайшли під час експертизи, мабуть, Крі, втікаючи, прихопив його із собою. Однак професорка Чен дала зрозуміти Кенні, Мерфі, Ділану та мені, що нам не варто цим більше перейматися. Що для мене було ой як нелегко.
Упродовж наступних ночей я майже не могла зімкнути очей. Постійно думала про те, як Віолет напала на мене. Якими жорстокими видавалися вони з Крі. Як сильно мною маніпулювали і як мене обманював Крі, а ще більше Віолет. Я сховалася у своїй кімнаті й майже не виходила надвір, бо не могла забути тих подій.
Того вечора я сиділа на підвіконні перед фронтонним вікном нашої кімнати й виглядала на вулицю. У вікнах головного корпусу академії світилися гарбузи, а на подвір’ї кампуса складали дрова для багаття. Натовп студентів прямував на святкування Савань. Звідси було важко розгледіти, але перед багаттям стояв вівтар із гарбузами, горіхами, ягодами та вином. Після уроків я помітила, що туди також поклали велику фотографію Фінна Томпсона в рамці. Того вечора ми всі мали вшанувати його пам’ять, як і інших померлих предків, та віддати їм шану під час урочистостей. Однак у мене не було святкового настрою. Кенна вже пішла на зустріч з Евандером, сусідом Фінна. Вони домовилися зустрітися ввечері, щоб разом оплакати свого загиблого друга. Тим часом я й досі боролася з тим, що трапилося, і це здавалося мені божевіллям, адже я, зрештою, жива й не мала кого оплакувати серед близьких.
Мій потік думок перервав стукіт у двері нашої кімнати. Насупившись, я здивувалася, хто ж відмовився від святкування Савань, щоб прийти до мене. Зіскочила з підвіконня й перетнула кімнату. Потім відчинила двері. Перед ними стояв Ділан. У мене пересохло в роті. Його чорне волосся спадало майже до плечей, він був одягнений у джемпер грубої в’язки із темно-коричневими, бежевими і багряними квадратами різного розміру. На ньому було широке чорне пальто та чорні штани, заправлені в його типові масивні черевики. Мені було важко відірвати від нього погляд, що, я впевнена, було пов’язано з тим, що я майже не бачила його цього тижня. А може, через те, що не могла викинути з голови наш поцілунок, який був однією з причин, чому я його уникала. Від того моменту, коли ми зустрілися з ним у кімнаті, а потім у кузні, я не могла наважитися зустрітися з ним поглядом.
Занадто багато було між нами. Занадто багато всього було в моїй голові.
Він прокашлявся.
— То ось ти де.
— Так, ось де я, — повторила я, ненавидячи те, яким діловим раптом став мій голос.
Я не впевнена, коли це сталося, але... Я позбувалася всього, що мама втовкмачувала мені все життя. Принаймні коли була разом з Діланом, Кенною чи Мерфі. З моїми новими друзями я якось не могла змусити себе прикидатися сильною, коли не почувалася такою.
— Стіна як нова, — зауважив Ділан.
Він дивився повз мене в кімнату. Я простежила за його поглядом і зиркнула на стіну, де була кривава погроза Крі. Образ моїх закривавлених рук промайнув у мене перед очима, і я поспішно кліпнула.
— Приходив доглядач і переклеїв те місце. А ще мені принесли новий матрац, — запізніло відповіла я.
Чомусь не могла дивитися йому в очі. Сама не знаю чому. Мабуть, тому, що відбулося забагато всього. Спершу я мусила сама із цим змиритися.
— Хочеш піти? — без вагань запитав Ділан.
Я насилу проковтнула клубок у горлі.
— Я не дуже налаштована на вечірку.
— Не до багаття, — він кивнув у бік коридору. — Ходімо.
Я трохи завагалася. Йти з ним здавалося надзвичайно поганою ідеєю. Але, можливо, це було саме те, що мені потрібно. Вечір, сповнений поганих ідей, щоб трохи відволіктися від іще гірших спогадів. Переховування допомагало менше, ніж я собі уявляла.
Може, від цього буде більше користі.
Я й гадки не мала, що задумав Ділан, але втрачати було нічого. Тому швидко схопила куртку, взула черевики й попрямувала за ним. Він перетнув коридор. Але замість того, щоб попрямувати до сходів, підійшов до дверей кімнати, у якій я ще не бувала. Насупившись, я увійшла слідом за ним. Це була стара комора із запахом плісняви, стіни якої були округлими, тому що вона була розташована у верхній частині вежі гуртожитку. Ділан зачинив за нами двері.
— Щось не впевнена в цій прогулянці, — скептично мовила я.
Він проігнорував мої слова і підійшов до вікна на протилежному боці. Коли потягнув його на себе, воно заскрипіло. Перш ніж я зрозуміла, що відбувається, Ділан ухопився руками за раму й вистрибнув у вікно. Я випустила придушений зойк, коли він зник, і кинулася до вікна. Він підвівся і тріумфально поглянув на мене. Я закотила очі.
— Не лякай мене так. Я думала, що ти впав.
— Я про таке й не думав. А тепер ходімо.
Він простягнув мені руку. Я озирнулася на двері й на мить замислилася, чи не повернутися мені назад. Однак цікавість узяла гору. Мені було цікаво, що Ділан задумав. Тож я набралася сміливості.
Схопила його за руку і з його допомогою вилізла у вікно. Й одразу ж зробила помилку, глянувши вниз, від чого в мене запаморочилося в голові. Похитуючись на місці, я міцніше стиснула Паркову руку. Ділан допоміг мені перетнути вузький виступ. Потім ми опинилися на даху між двома вежами гуртожитку, де поверхня була пласкою. Я помітила картату ковдру безпосередньо перед виступом даху і дві пляшки шампанського поруч із нею.
Здивовано подивилася на Ділана, але він не відповів на мій погляд. Замість цього відпустив мою руку й продовжив свій шлях. Ми дійшли до ковдри, Ділан вказав на неї, і я нерішуче сіла. Лише тоді зрозуміла, що він влаштував усе так, щоб звідси нам було видно багаття. Воно, безумовно, могло спалахнути, будь-якої миті.
Ділан сів поруч зі мною. Одразу взяв першу пляшку шампанського й гучно відкоркував її. Простягнув її мені, і я здивовано глянула на нього.
— Без келихів? — запитала.
Він похитав головою.
— Кожному по пляшці.
Я стримала усмішку й узяла шампанське. Ділан відкоркував другу, при цьому корок полетів високою дугою через дах і впав. Мені здалося, що я почула, як він кілька секунд по тому вдарився об землю. Ділан підняв свою пляшку і стукнув об мою. Він уже хотів пити, коли я його перебила: