Страница 102 из 103
— Ти не скажеш тост?
Парк трохи опустив пляшку.
— Я думав, у тебе, напевно, немає настрою для розмов.
— Тож ти влаштував цей пікнік із шампанським, щоб ми могли разом пограти в мовчанку?
Він знизав плечима.
— Якщо це те, що тобі зараз потрібно, тоді так.
Якийсь час я просто дивилася на нього. Коли мить розтягнулася і клубок повернувся до горла, я відвела погляд і натомість подивилася на багаття. Ректорка Баскервіль стояла там і виголошувала промову, якої я не могла розібрати. Студенти щільно стояли одне біля одного й обіймалися. Трохи згодом професорка запалила вогонь, випускаючи струмені полум’я з пальців.
Вогонь піднявся високо, поглинаючи дрова, і це породило в мене спогади. Як я штовхнула Крі в горнило. Його гіркі, сповнені страждань крики, коли вогонь поглинув його. Вигляд його обгорілого тіла.
Я швидко піднесла пляшку до губ і зробила великий ковток. Вуглекислий газ лоскотав моє горло. Я спрямувала погляд уперед. За багаттям добре було видно будівлю академії з її гострими вежами, а також озеро за нею, на якому блищали хвилі. Я зосередилася на цьому, а не на спогадах про Крі та Віолет, хоча це було нелегко.
— Часто сюди приходиш? — спитала я через деякий час.
— Ні.
Я скоса подивилася на Ділана й задумалася, як він узагалі здогадався влаштувати тут приватну вечірку. Ділан провів пальцями по горлечку своєї пляшки з шампанським.
— Я знаю, як це — хотіти сховатися. Але те, що ти звинувачуєш себе, не допоможе, — нарешті повільно промовив він.
Тієї секунди могла б запитати його, звідки він знає, що у мене на душі. Я могла б заперечити або якось різко відповісти... але більше не хотіла обманювати. Не після всього, що сталося.
— Я мала передбачити це, — прошепотіла я в тишу.
— Неправда.
— Але ж це складова моєї магії, хіба ні? Я маю захищати людей від такого. Ця магічна інтуїція мала б допомогти мені запобігти всьому цьому. Тоді Кенна не постраждала б.
— Немає сенсу думати про те, що сталося. Ти повинна дивитися вперед. Та й, якщо я не помиляюся, ти врятувала Кенну.
Я зробила ще один ковток шампанського. На жаль, він не змив гіркоти, яка заполонила моє тіло.
— Я не зустрічав людини, яка б так швидко навчилася контролювати свою магію. Та ще й ментальну.
Я здивовано подивилася на нього.
— Ти щойно зробив мені комплімент?
Кутики його рота піднялися.
— Не втрачай голови через це.
Між нами знову запанувала тиша. Я думала про все, що сталося, і запитувала себе, коли ж знову почну почуватися добре.
Моя магія прокинулася. Стосунки з Бо закінчилися. Я розкрила вбивство й ледь урятувалася в битві з Крі та Віолет. Крі досі на волі, і це лише питання часу, коли втілить свої наміри. До того ж у нього досі був меч. Що станеться, якщо він замінить копію на справжній скарб?
— Не можу думати ні про що інше, — прошепотіла я згодом.
Я відчула, як Ділан повернувся до мене, але не могла зустрітися з ним поглядом.
— Іноді я прокидаюся серед ночі, впевнена, що в нашій кімнаті хтось є. Іноді це Крі, іноді Віолет, і щоразу в них із собою меч, і...
Мій голос обірвався.
— Боятися — нормально, Зої. Але тут ти в безпеці. Не дозволяй цій ситуації контролювати твоє життя.
Я все ж подивилася на Парка, хоча його лице розпливалося перед моїми очима. На його обличчі промайнуло співчуття. Чомусь я раділа через те, що нарешті в моїй присутності він зняв свій панцир.
— Звідки в тебе стільки мудрості? — запитала я.
Він зробив ковток шампанського.
— Я завжди був таким. Але ти ніколи не хотіла мене слухати.
Я штовхнула його в плече, і він тихо засміявся. Тоді приклала руку до грудей, удавши переляк.
— Ти щойно засміявся?
Ділан одразу міцно стиснув губи.
— Повтори, — попросила.
Його усмішка здавалася нерішучою.
— Я радий, що ти жива.
Моє серце забилося частіше від його слів.
— Я теж рада, що ти живий. Я звинувачувала б себе, якби ти загинув через мене.
— Не хвилюйся. Я повернувся б до тебе.
Я здивовано зустрілася з його поглядом.
— Щоб тебе переслідувати, звісно.
Тепер я теж не могла стриматися і засміялася. Ділан дивився на мене з таким самим здивуванням, як я на нього раніше. Мої щоки запалали, коли я згадала, як його губи доторкалися до моїх, і якусь мить не могла відірвати погляду.
Я прокашлялася.
— Тобі варто перестати бути таким добрим до мене. Інакше, коли моє розбите серце загоїться, я ще закохаюся в тебе. А ми цього не хотіли б, правда?
Ділан, здається, затримав подих. Потім повільно похитав головою.
— Аж ніяк.
Я швидко поглянула на вогнище. Деякі студенти та студентки почали танцювати; музика долинала через внутрішній двір академії.
— Сталося стільки всього, що іноді не знаю, де моя голова. Я ніколи не думала, що ця магія дрімає в мені, що мої стосунки через це розпадуться або що моя найкраща подруга виявиться вбивцею.
Або що я вперше піду проти своєї матері, і вона ще й поважатиме мене за це. — Усміхаючись, я похитала головою. — Якби кілька місяців тому мені хтось сказав про це, то я, мабуть, подумала б, що він божевільний.
— А тепер? — запитав Ділан.
Я відчула приємне поколювання в животі й не була впевнена, від чого воно: від шампанського чи від чогось іншого.
— Тепер я сприймаю це все нормально. Маю на увазі, що це, звичайно, божевілля. Але водночас рада, що так сталося. Якби цього всього не трапилося, я, ймовірно, ніколи не познайомилася б як слід із Кенною, Мерфі або з тобою. Це було б жахливо.
Ділан якусь мить нічого не відповідав. Але йому й не потрібно було. Те, що він зробив для мене, вже достатньо говорило. Я підсунулася трохи ближче й притулилася до нього. Він на мить затримав подих. Потім його грудна клітка знову піднялася й опустилася, трохи нерівномірніше, ніж кілька секунд тому.
Ми сиділи разом, дивлячись, як полум’я з багаття здіймається вгору. Моє серце боляче калатало, адже я багато втратила. Водночас я усвідомлювала, що багато чого й здобула. І попереду мене чекає щось іще більше.
«Значно більше», — подумала я, коли Ділан підняв руку й ніжно провів нею по моїй спині.