Мона Кастен - Пропаща принцеса 1

— У цьому не було потреби, — сказала Кенна суворим тоном. — У мене рани заживають швидше, ніж у Зої.

— Те, що твої рани загоюються швидше, не означає, що ти повинна страждати від болю більше за інших, — напрочуд м’яко відповіла моя мама.

Кенна моргнула. Вона важко ковтнула.

— Дякую, місис Кінґ.

Мама тонко всміхнулася, підвелася і розгладила свій костюм. Потім повернулася до присутніх викладачів.

— Моя дочка більше не проведе в цій академії ні дня, — нарешті сказала.

У палаті запала мертва тиша. Я сіла на ліжку і втупилася в маму.

— Ти неодноразово порушувала свій обов’язок піклуватися, Лорно. Я маю намір подати на тебе скаргу до Ради, — мовила вона.

— Це нісенітниці, Калліопе, — перебив маму цілитель Шиган, і вона кинула на нього дошкульний погляд.

— Не смій так зухвало перечити мені, Александре.

— Моя зухвалість — найменша з твоїх турбот. Щось назріває, а ти справді хочеш порушити справу проти Лорни? Ти витрачаєш ресурси Ради не за призначенням.

Я ніколи не бачила цілителя Шигана таким запальним.

— Якщо ти так прагнув служити в Раді, то міг скласти присягу. Але оскільки посоромився це зробити, я відповідаю за ресурси Ради й використовуватиму їх на власний розсуд. Особливо коли йдеться про мою доньку.

Цілитель Шиган зневажливо пирхнув і вже збирався ще щось сказати, коли лагідним тоном втрутилася ректорка Баскервіль:

— Це не те, що варто обговорювати при учнях.

Мама на мить глянула на Шигана таким лютим поглядом, що здавалося, ніби вона хоче вчепитися йому в горло, але потім, певно, згадала, де ми. Її риси обличчя полагіднішали, і вона подивилася на мене. Затим розтулила рот, але я випередила її.

— Я хочу залишитися тут, мамо. Будь ласка, не забирай мене з академії.

Вона знову стулила рот і моргнула.

— Що?

Я підвелася на ліжку й серйозно глянула на неї.

— Я знаю, що цих подій не було в наших планах на майбутнє. Але я... я змирилася із цим. Без своєї магії я не пережила б сьогоднішню ніч, не кажучи вже про те, що не змогла б урятувати подругу. Мені ще багато чого треба навчитися. І я зможу зробити це тільки тут.

Здавалося, мама обдумувала ці слова, але я все ж її не переконала.

— Принаймні повернися у свій гуртожиток.

Я знову похитала головою.

— Мені подобається жити з Кенною. Я, звичайно, думаю, що дім Срібних Круків потребує ремонту, але... мені там подобається.

Я ледь могла повірити, що справді кажу це. Мама, здавалося, відчувала те саме. Вона сіла на край мого ліжка.

— Ще недавно ти благала мене витягнути тебе із цієї ситуації, — тихо сказала вона.

Я втомлено всміхнувся до неї.

— Відтоді багато чого відбулося.

Мама подивилася на Кенну, потім на цілителя Шигана, ректорку Баскервіль і, нарешті, на професорку Чен, що якраз прокашлялася.

— Мало кому вдалося б пристосуватися до такої складної ситуації за такий короткий проміжок часу. Ваша донька блискуче провела останні кілька тижнів, а також досягла значних успіхів у навчанні та наставництві. Вона для нас — дуже цінне поповнення.

Я приголомшено витріщилася на професорку Чен, бо ще не чула від неї таких слів вдячності. І, чесно кажучи, не чекала, що вона скаже щось схоже саме про мене. Завжди здавалося, що вона мене ненавидить.

Хоча, можливо, вона просто хотіла заспокоїти мою маму, щоб та не порушувала справи проти ректорки Баскервіль.

— Що ж, добре, — нарешті повільно промовила мама. — А втім, я сподіваюся, що заходи безпеки в академії суттєво посилять. І я подбаю про те, щоб додаткові загони лицарів охороняли територію, аби нічого схожого надалі не сталося.

Ректорка Баскервіль кивнула.

— Ми можемо обговорити подробиці в моєму кабінеті.

Мама кивнула і знову повернулася до мене. Вона, здавалося, хотіла сказати ще щось, але знову замовкла. Потім встала і вийшла з медпункту разом із ректоркою Баскервіль. Решта з нас залишилася й дивилася їм услід, поки двері повільно не зачинилися. Лише тоді я змогла зітхнути з полегшенням.

— Те, що після такої ночі ти ще можеш сперечатися зі своєю мамою, насправді дивовижно, — вражено зауважила Кенна.

— Я теж так думаю.

Я дозволила собі знову впасти на подушки й усміхнулася до неї. Однак події цього вечора затьмарили мій настрій, наче грозова хмара. Крі все ще намагався реалізувати свій план, і ми не знали, як саме він діятиме.

— Зої, на сьогоднішній вечір ти вже достатньо поборолася, — різко сказала професорка Чен.

Я здивовано подивилася на неї, ніби вона прочитала мої думки.

— Залиш решту відповідальним людям, а сама одужуй. Це стосується вас обох.

Вона також подивилася на Кенну, яка повільно кивнула.

Я повернула голову й глянула на свою сусідку. Та нерішуче простягнула мені руку. Я взяла її. На обличчі Кенни була написана вдячність, яку я, сподіваюся, змогла повернути своїм поглядом. Ми більше не розмовляли, професорка Чен нарешті вийшла з медпункту, і втома від цієї ночі повільно осіла на нас. Я не знала, хто з нас піддався їй першою і нарешті заснула. Зрештою, це й не має значення.