Страница 9 из 61
Про те, що поклик терзав особливо нещадно, якщо живий почував провину за смерть вікланця, Рафаель вирішив не повідомляти. Тепер він почасти розумів поведінку Віксени за останні кілька годин. Утім дивно, що вона вирішила вкоротити собі віку, спершу мало не стрибнувши з того небосяга, а потім намагаючись лезами розсікти собі зап’ясток. Її ядро не почало змінюватися, тож відчай виглядав надто перебільшеним.
Лисиця відхилилася, щоб зазирнути в рожеві очі, проте її погляд застряг на грудях. Долоня боязко торкнулася гольфа на рівні серця. Те гухнуло у відповідь, ніби підкріплюючи озвучені до цього слова. Пальці легенько натиснули й погладили туди-сюди. Вагаючись, Вікс укусила себе за нижню губу, але зрештою таки підвела очі. Заплакані й такі матово-порожні.
— Як ти це витримуєш?
Неочікуване запитання, що вивело з роздумів щодо невиправданого потягу Віксени до смерті, змусило продемонструвати емоції в повній красі. Рафаель розгубився. Насупився. Розтулив і стулив рота. Зрештою відвів погляд. У голосі дівчини було стільки співпереживання, що, супроти всієї злості, яку він намагався плекати, юнаку захотілося розчинитись у цьому теплому відчутті. Окрім Тео, його практично ніхто ніколи не питав про самопочуття.
— З часом звикаєш до будь-якого болю.
Очі Лисиці розплющилися ширше, в них навіть вогник зажеврів, а ліва рука міцно стиснула тканину на його спині. Рафаель сумно усміхнувся на реакцію, накриваючи її долоню на своєму серці.
— Між нами є не лише кривавий, а й ментальний зв’язок. Завдяки йому ми можемо спілкуватися між собою, відстежувати одне одного, відчувати, в якому емоційному стані інший. І зараз у цій частині мого розуму дзвінка тиша. Я інстинктивно тягнуся туди, де раніше відчував присутність Тео, щупаю ту порожнечу, але дарма. — Пальці вікланця окреслили комірець чоловічої сорочки, що досі зберігала запах брата. Голос стишився до ледь чутного шепоту. — Маркус вищий та сильніший за ці примітивні емоційні прив’язки. Він справиться з цим, навіть не кліпнувши. А я... так не можу. Щоб змиритися, мені треба час. Дуже багато часу.
Впершись підборіддям у хлопчаче плече, Лисиця щосили притисла вікланця до себе. Хотілося зігріти його. Розрадити. Від нього слабко пахло водяними лілеями, що всотали в себе сонячне проміння, коливаючись на водах басейну. Такий спокійний аромат для того, чиє серце пронизували рвані вирви.
— Коли плачеш, стає трохи легше.
Рафаель був близький до того, щоб заплакати, але з останніх сил стримувався. Він міцніше стиснув губи й протяжно видихнув через ніс. Долоні завмерли в кількох сантиметрах від спини Лисиці. Зрештою тепло, що випромінювало худеньке тіло, перемогло. Юнак відповів на запропоновані обійми. Тишу в голові заповнило тихеньке дівоче сопіння. З грудей ніби зняли металевий обруч.
На постіль таки зірвалася самотня червона сльозинка. Справді стало трохи легше.
— Дякую, леді Віксено.
— Просто Вікс.
— Вікс... — протягнув на вікланський лад, призвичаюючись до нового скорочення. — Якщо ти вже заспокоїлася, то чи не могла б тепер із мене злізти? Знаєш, особисті кордони і все таке? —
Хоча які вже кордони, якщо ти розвела мене на сльози?
— Звісно! Вибач, будь ласка... — густо почервонівши, Вікс практично зістрибнула на ліжко, вдарившись ногою об дерев’яну боковину. Хукаючи на зчесане коліно, яке наблизила до підборіддя більше, щоб сховати обличчя, зрештою промимрила: — Просто ти схожий на нього. Навіть дуже. Я так сподівалася... і геть не подумала...
Зминаючи руками ковдру, Рафаель посунувся до краю й підтягнув ноги, ніби збираючись устати. Вікс різко сіла на коліна. Пальці намертво вчепилися в низ його гольфа ще до того, як дівчина зрозуміла, що зробила. Та навіть розуміння не змусило відпустити тканину.
Майстер глянув на її руку, а потім вище: на сухожилля, що випнулися понад шкірою; на плечі, що піднялися, ніби дівчина тільки й чекала, що їй зараз відмовлять у вельми грубій формі; на жилку на шиї, що запульсувала надто швидко; на рвані короткі вдихи. Віксена панічно боялася залишитися на самоті. Але чому, заради Матері, в такому разі вона обрала за сусіда на ніч його, а не давно знайомого тигра? Тільки тому що він нагадував їй Тео?
Здогад полестив, але на душі стало гірко. Рафаель усе життя намагався походити на брата, але не такою ціною. З нього вийде дуже недолуга заміна. І його тикатимуть у це носом кожного вседарового дня, допоки він житиме.
Вікс глибоко вдихнула й, випереджаючи будь-яке заперечення, притулилася лобом до його плеча. Вільна рука втиснулася в матрац.
— Будь ласка, побудь зі мною. Ці закривавлені образи. І шепіт у голові. Я боюся, що щось собі зроблю, якщо лишуся сама.
— Хочеш про це поговорити? — запитав, гадаючи, що причина в пережитих жахіттях.
Лисиця заперечно хитнула головою.
— Тоді, може, історію? Це інколи допомагає відволіктися.
Розсипаючи свій розкуйовджений хвостик по плечу вікланця, Вікс задерла підборіддя, щоб краще бачити юнацьке обличчя.
— Це необов’язково. Досить того, що ти тут. Не хочу обтяжувати тебе ще більше.
— Ти не обтяжуєш. Я сам запропонував. Усе одно не можу заснути.
— Але чому ти хочеш допомогти? Хіба не ненавидиш за те, що сталося?
— Ненавиджу, — щиро зізнався юнак, на що Вікс здригнулася всім тілом. — Але не так, як хотілося б.
— Це як? — протягнула розгублено.
— Чесно? Здавалося, ти зробила це умисно. Тим паче прецеденти вже були, хоча до цього всі неуспішні. І мені було б значно легше, якби цей здогад знайшов підтвердження. Та тепер я впевнений, що помилився. Тобі не байдуже. Для тебе він не просто ще одне викреслене ім’я, яке поглине історія.
— Ні, звісно ні! — Бліді щоки знову змокріли від сліз. — Він же мене врятував! А я... його...
Кімнату знову наповнили рвані схлипи. Рафаель дозволив собі обійняти дівчину рукою, до якої вона тулилася, вирішуючи, як відволікти її від утрати. Погляд зачепився за висушені пелюстки, що перемежовувалися червоними кавовими зернами, утворюючи над ліжком велику карнавальну маску. Контур формували скручені стрічки, понизу вони звисали бахромою петель. Проріхи для очей скидалися на спинку бражника мертва голова. Жовті плями гіпнотизували, витягуючи запилені коробки такого далекого минулого, в якому вікланець був маленькою дитиною у дівочих сукенках із карміном на губах. Навіть такі спогади він беріг, мов найдорожчий скарб, прокручуючи періодично знову й знову, щоб не забути найменшої деталі.