Страница 8 из 61
Глава 9
*** 2
Ніч тяглася нескінченно довго. Рафаель напівлежав на дивані, віддавшись на поталу особливо чорних думок, що в найближчому майбутньому з усією очевидністю могли перетворитися на його життя. Чи витримає він? Чи зможе, відкинувши зайві емоції, сконцентруватися на справі? Чи зуміє зберегти життя Віксені, адже за відсутності Тео, якщо вона справді Маліка, план приручення більше ніхто не розглядатиме? З іншого боку, а чи варто їй взагалі жити? Може, дати дівчині порізати собі вени та й квит?
Тяжкість тиші по краплині розбивало лише цокання годинника, човгання капців підлогою сусідньої квартири і плач, не гучніший за пориви вітру за вікном.
Юнак підвівся на ліктях, дослухався.
Ні, помилки бути не могло: Віксена дійсно плакала. Знову. А відповідно до того, як стукотіло її серце, робила вона це наяву, а не уві сні, який протривав не більше п’ятнадцяти хвилин.
Вікланець заплющився, бігаючи по колу між власними суперечностями. Зрештою сів і підтягнув до себе ноги. Лоб притиснувся до колін. Юнак зачесав волосся ззаду наперед, а потім у зворотному напрямку, дряпаючи при цьому шкіру голови, ніби це могло знищити зайві звуки.
—
Тео...
— донеслося поміж схлипів, що їх Віксена намагалася приглушити чи то рукавом, чи то подушкою. З кожним наступним повтором ім’я перетворювалося на голки, що повільно встромлялися під нігті.
Хекси, та як вона сміла вимовляти це ім’я!
Рафаель скочив на ноги й рішуче перетнув квартиру. Двері до спальні відчинилися занадто різко, але його поява лишилася непоміченою.
Підтягнувши до себе голі ноги, Віксена лежала обличчям до вікон, слабко освітлюючись згасаючим місячним сяйвом і маленьким нічником у вигляді вогника з очима та ротом, що тьмяно поблимував. Її щоки так само, як і до того, блищали від сліз, а кулачок лівої руки стискав на грудях сорочку, ніби серцю дівчини настільки боліло, що вона готова була або розчавити його, або дістати й пожбурити геть.
Юнак примружився. Останні сумніви розвіялися, мов дим — на Лисиці була сорочка брата, яку Рафаель бачив на ньому буквально кілька разів до цієї ночі. Вікланець не знав, що збентежило його більше: факт, що Тео подарував їй свій одяг, чи те, що дівчина спала в ньому, щоб створити ілюзію присутності.
Рафаель обійшов ліжко й присів на краєчок, на зібгану ковдру недалечко від неї. Він глянув на тьмяні райдужки, затертий ніс, опухлі від кусання губи й ніяк не міг дібрати слова, щоб привернути до себе увагу. Та дівчина й сама вже встигла його помітити. Вона піднялася, спираючись на долоню, тручи очі, наче сумніваючись у довколишній дійсності. У погляді промайнув проблиск надії та непомірного полегшення.
—
Тео
? — прошепотів голос, що нагадував потріскане скло, в яке кілька разів жбурнули жменею камінців, але так і не змогли розбити.
Не встиг вікланець заперечити, як Віксена перекотилася до нього ближче, а вже за мить залізла на коліна, притискаючись усім тілом. Юнак завмер, не очікуючи подібного.
— Ти живий! Вседаре милосердний, ти живий! — Її долоні вчепилися в нього з нелюдською силою, а потім розтиснулися, водячи туди-сюди, щось вишукуючи. — Я не хотіла зробити тобі боляче. Не знаю, як це сталося. Я просто так злякалася за тебе, коли він вистрелив. Будь ласка, не сердься на мене.
Кілька сльозинок упали юнаку на плече, проникаючи в нитки чорного гольфа. Волога була гарячою й просочувалася під шкіру дрібними імпульсами. Мовби краплі, що падали на поверхню спокійного ставка, збурюючи у відповідь хвилі.
Ніздрі Рафаеля затріпотіли. Чоло насупилося. Юнак різко відхилив дівчину від себе, щоб підтвердити жахливий здогад.
Віксена була в
кривавій скорботі
. Вона плакала рожевими сльозами, як вікланці.
Зрозумівши, у чім річ, Рафаель стиснув зуби, заледве стримуючи ікла в яснах.
Хексів Тео, скільки ж крові він віддав на лікування, якщо дівчина так болісно відчувала його відсутність? Брат же запросто міг зробити її своїм напіввікланським дитям. І минуло б не так багато часу, перш ніж вона померла б в агонії та жаских муках без завершеного ритуалу.
Лазур змінилася яскравим гранатовим сяйвом. Очі дівчини розширилися. Обличчям майнула судома нерозуміння. Лисиця вперлася в плечі Рафаеля, намагаючись відсторонитися.
— Ти не Тео... Не чіпай мене!
— Леді Віксено, заспокойтеся...
— Ні! Не смій мене торкатися! Геть від мене!
Вона штовхнула його сильніше й мало не впала на підлогу.
— Я брат Теодора Рафаель! — прикрикнув юнак, намагаючись достукатися до дівчини крізь стіни її істерики. — Брата більше немає!
Лисиця завмерла. Обличчя побіліло від наново пережитого жаху. Рафаель буквально бачив, як умить руйнується крихка надія, яку дівчина плекала, а потім у тишу зірвався приречений шепіт:
— То вони праві? Вони завжди були праві? Все через мене? Я огидна почвара? Мені просто треба померти, щоб ніхто більше не страждав?
Нічник хаотично заблимав, ніби даючи їй підтвердження. Рука злетіла до губ, глушачи несвітський стогін, щось між вимушеним прийняттям і залишками заперечення. З очей заструменіли вже не просто рожеві сльози, а криваві патьоки. Дівчину били дрібні дрижаки. Не гаючи часу, Рафаель притиснув її до себе. Його силова аура вивільнилася, накриваючи їх обох.
— Дихайте, Віксено.
— Б-болить.
— Я знаю.
Лисиця обхопила його ногами, чіпляючись пальцями рук за лопатки, ніби з головою хотіла зануритися в потік заспокійливої грозової напруги. Носик устромився в горловину одежі. Дівчина зробила кілька пожадливих рваних вдихів. Рафаель легенько заколисував її, не зводячи очей з нічника, що викликав у нього дрижаки. Десь за чверть години тремтіння нарешті припинилося.
— Поруч із тобою легше, — хрипко прошепотіла, тулячись щокою до ключиці.
— Це, напевно,
поклик крові
. — Юнак заспокійливо погладив дівочу спину, відчуваючи, як хребці впиваються в його долоню. Коли вона востаннє нормально їла? — У вас всередині забагато крові Теодора. Вона намагається зв’язатися зі своїм власником, але в неї не виходить, і вона сигналізує, що щось не так, змушуючи шукати його, щоб розрядитися. Ми з ним брати, наша кров та сила схожі, тому взаємодія зі мною приносить вам полегкість. Якщо вас це заспокоїть, певною мірою я відчуваю те саме.