Страница 53 из 61
Хвостатий відступив від постаменту, тягнучи за собою Вікс, але цієї миті на його шию лягла рука. Голка проштрикнула шкіру, впорскуючи у кров щось холодне, що глушило емоції та розсудливість, лишаючи тільки спрагу до сили та насилля. Око знову запульсувало. Руки затремтіли аж до болю в м’язах.
— Ось так, хлопчику. Спокійно. Послухайся свого дядька.
Різ обм’якнув і, підкорюючись поштовху у спину, знову підійшов до жінки.
— Іміре, коли його контроль повертається, використовуй сироватку. Відкинь уже нарешті своє співчуття. Він тобі не син, а лише інструмент задля досягнення цілі. — Влад хотів щось сказати, але йому не дали й слова вставити. — Я буду побіля купола. Коли все скінчиться, чекаю на тебе там. З нею чи без неї.
Речення розтанули в мороці, наче чорний дим, так і не показавши мовця. На підлогу впав порожній шприц. Ударившись об черевик чародійника, він відлетів у ціпок, гучно дзеленькнувши. Луна цього звуку не затихала ще кілька хвилин.
Не відводячи погляду від хлопця й дівчини, що стояли навпроти нього, Влад надміру стиснув ціпок, тамуючи емоційну мішанину в грудях. Кісточки перетворилися на подобу лез, готових будь-якої миті пошматувати цупке покривало темряви.
— Давай, Різе. Відтягувати немає куди.
Скляні очі хлопця мить сканували чоловіка навпроти, ніби очікуючи на чіткішу команду. Не дочекавшись її, він розімкнув закоцюблі руки жінки, звільняючи груди, підвів сестру ближче й поклав одну її долоню на серце, а іншу — на живіт.
— Еллі, віддай їй ту енергію, — голос Різа звучав глухо й знебарвлено.
На частку секунди ліве око Лисиці зблиснуло вогнем, опісля повернулася чорнота, ще насиченіша, по-своєму жива. Енергія ринула в тіло рівномірним потоком, розтікаючись від тулуба до кінчиків пальців рук і ніг. Повітря гуло й потріскувало, наче удари кресала об кремінь, що намагалися видобути іскру. Влад застиг, уважно спостерігаючи за процесом, намагаючись не упустити жодної змінної.
Ввижалося, ритуал тривав годинами, аж поки атмосфера довкола згустилася настільки, що з повітря, здавалося, викачали увесь кисень. Долоні дівчини, спотворені отруйною павутиною, почали чорніти, а пальці згинатися, мов кігті шуліки. Попереджаючи надмірну віддачу, Різ відірвав руки сестри й переплів їхні пальці. Два однаково чорні погляди очікувально зупинилися на чародійнику.
Губи жінки порожевіли, а щоки вкрилися хай і не насиченим, та все ж рум’янцем. Влад схилився над тілом, перевіряючи температуру, намацуючи пульс. Зрештою він зазирнув під повіки, і хоча зіниці ніяк не відреагували на біле світло, що на секунду затанцювало на пальцях чародійника, по контуру правої райдужки запульсувала тоненька вогняна нитка. Густі брови зійшлися на переніссі. Незважаючи на те, що жінці передали енергію сильної надприродниці — відьми-заклиначки Північного ковена, вона все одно лишалася більше мертвою, аніж живою.
— Різе, чому не подіяло?
Хлопець лише смикнув плечем. Влад нервово потер підборіддя. Знову нічого не вийшло.
— Її магія була достатньо потужною. Я сам перевіряв. Не материнська, як ми гадали, але цього мало вистачити, щоб пробудити Маргарет. Невже...
Чоловік провів пальцем по ледь теплій щоці, а потім різко стиснув кулак і вгатив ним недалеко від голови жінки, чортихаючись, на чому світ стоїть. Випрямившись, він зробив кілька кроків уздовж постаменту спочатку в один бік, а потім в інший. Кінець ціпка скавчав по підлозі. Пара навпроти лише стежила за ним байдужим поглядом.
Зрештою Влад знову завмер над жінкою.
— Різе, забери Елізу додому. Машина з ключами за головним корпусом. Прийміть гарячу ванну й відпочивайте. Я переговорю з батьком і також приїду.
Не виказуючи й найменшим жестом, що почув чи зрозумів, хлопець легенько підштовхнув сестру в бік коридору, з якого вони прийшли.
Чародійник затулив обличчя рукою. З-під пальців зірвалася самотня сльозинка. Вона впала на щоку жінки й стекла у волосся, мов її власна.
Шлях із підземель був звивистий і темний, ніби чорнота, що не полишала зіниць Еллі ні на секунду. Каміння довкола мерехтіло слабким світлом. Рука хлопця ковзала вологою стіною, щоб не втратити напрямку, та це не рятувало. Раз по разу вони сходили на манівці й доводилося вертатися. На зітхання й плачі вже ніхто не зважав, мовби їх ніколи не було. Нічого не мало сенсу, окрім наказу, що його вони отримали від Влада.
Згодом Різа дещо відпустило. Не повністю, але достатньо, щоб у голові почали вирувати власні думки, досі отруєні жагою та жорстокістю. Проте бажання захистити й відвести сестру якнайдалі все ж таки переважало, тому хлопець перестав блукати туди-сюди й чітко спрямував їх до виходу.
Довгі гвинтові сходи, що закручувалися, ніби змія, нарешті вивели у південну частину церкви Святого Стефана. Тут було безлюдно, хоча каганці та свіжі свічки у свічниках яскраво палахкотіли м’яким жовтуватим полум’ям. Здавалося, їх ось-ось запалили для того, щоб осяяти величезні статуї по центру, роблячи ті ще страхітливішими та загрозливішими.
Лисиця здригнулася й спробувала сховатися в тінях, але Різ уперто тягнув її до виходу, міцно обійнявши за плечі, даючи підтвердження того, що він був поруч. Сестра ткнулася йому під руку. Хай як вона старалася затулитись, широкий рукав пальта все одно повністю не загороджував її від вогню. Палахкотіння робило їй боляче.
Коли олтар лишився позаду, а вони опинилися поміж лав у головному проході, прозвучало плескання долонь у супроводі тихого голосу, в якому лунала ледь погамована ненависть.
— Браво, брате. Ти завжди був мудаком, який втягував Еллі в небезпечні авантюри. Але насправді я ніколи не думав, що твоєї дурості вистачить, щоб зробити з нею
таке
. Невже ти сам не відчуваєш, що це її вбиває?
Різ обернувся, наштовхуючись поглядом на свою здоровішу копію. Правда, волосся двійника було коротким, а в пасмах аж горіло темно-червоне полум’я, якого в самого Різа не спостерігалося впродовж багатьох років.
Хлопець ступив уперед, затуляючи собою Лисицю й намагаючись задушити всю неприязнь, яку повсякчас плекав до брата. Хоча на секунду його проштрикнула суміш радості й полегкості. Якби не брат, тої ночі Еллі напевно загинула б.
І
все через нього...
— Крісе... — важко ковтнувши, прошепотів Різ.
— Та ти що! Втішно, що хоча б ім’я моє пам’ятаєш, — губи двійника вигнулися в сумній посмішці, проте погляд був твердий, мов граніт. Як і вимога, що розлетілася приміщенням, відлунням повторюючись знову й знову. — Віддай мені Еллі й котися хексі в зуби.