Страница 51 из 61
Дівчина завила, закликаючи віддалену сутність, заради якої подалася в нічні мандри.
— Ми хотіли по-доброму, але не біда, якщо не вийде. Ніхто не казав, що ви маєте лишитися неушкодженою.
Лисиця залементувала ще навіженіше. Вікланка підійшла ближче, щоб допомогти їй звестися на ноги. Та не встигла торкнутися ліктя дівчини, як її відкинула геть чорна пульсуюча куля. Куртка на спині диміла. Напарник підхопив зм’якле тіло й відстрибнув подалі. Під каптуром спалахнули червоним очі. Тепер у руках з’явилися кинджали. Підмайстер заклично свиснув, викликаючи підмогу.
Стерпівши біль, що розсмугував попечені долоні, дівчина зусиллям скинула із себе ланцюги. З очей котилися сльози, проте вони ні на мить не заглушали темної люті, що пінилася десь у животі. Без найменшого страху Лисиця підступилася до вікланця. Плечі під курткою напружилися. Він крутив поміж пальцями лезо, не наважуючись завдати шкоди цілі, яку їм замовили.
Дівчина вишкірилася. Кинулася до ворога. Два тіла влетіли в цегляну стіну. Задзеленчав ланцюжок трискеля. Сніг забарвився червоним пилом і кров’ю. Лисиця глипнула на своє праве плече, зі здивуванням помічаючи, що його проштрикнули наскрізь. Вона смикнула донизу каптур чоловіка, вхопилася обома руками за темне волосся й потягнула чужу голову до власного лоба. Чорні пульсуючі безодні зіниць проникли в кривавість, змушуючи ту гаснути. Чоловік засіпався. Риси загострилися, перетворюючи його на людську подобу кажана. Він хотів вислизнути, але темний вогонь, що лизав одяг, не давав завершити перетворення.
На сусідньому даху гучно крякнув і зірвався кудись у ніч ворон.
—
Еллі...
— знову нагадав про себе таємничий шепіт.
Не розвертаючись, Лисиця озирнулася. На відстані витягнутої руки скупчувалася ще одна темна куля. Вона вирувала й поблискувала, ніби в ній блимали блискавиці, а потім одна її частина відірвалася, шмигонула вгору й зникла, а інша полинула вперед. Коли дівчина ніяк не відреагувала, куля повернулася назад і штурхонула її у здорове плече.
— Добре-добре, іду, — фиркнула і впустила холодне тіло вікланця на землю.
Квартали змінювалися кварталами. Порожніми. Мовчазними. Здавалося, багатомільйонне місто вимерло, адже навіть скрип гальм поодинокого таксі, що мало розвозити п’яні тіла після клубних гулянок, не тривожив тиші.
З кожним наступним кроком усередині Лисиці щось згасало. Дівчина переставала відчувати й розуміти, що відбувається довкола. Усе, що мало значення, — наказ, який вона отримала.
На злитті доріг Західного району, що вели на міст у напрямку Колегіуму, стояла самотня постать. Довге пальто розвівалося на вітру, так само як і волосся, не захищене від немилосердності стихії. Куля прожогом кинулася в той бік і облетіла фігуру кілька разів, чи то привертаючи увагу того, хто чекав, чи то сигналізуючи дівчині, що вони прийшли.
Хвостатий відірвав погляд від мосту, що був південніше. Його напруження змінилося хвилюванням.
— Еллі, та що ж ти робиш! Ти ж змокла до нитки.
Різ прожогом кинувся до сестри, паралельно скидаючи із себе пальто. Він надягнув його їй на плечі, накинув каптур, попередньо витрусивши з нього сніг, і лише потім звернув увагу на клинок, що досі наполовину виднівся неподалік від ключиці.
— Химери химерні! Це той перевертень зробив?
Дівчина не відповіла. Різ обережно потягнув за срібне руків’я. Кинджал гучно дзеленькнув об бруківку, розтинаючи безгоміння набережної. Хлопець шарпнув за низ сорочку, що виглядала з-під пуловера. У руках лишилася шматина. Він згорнув її кілька разів і зрештою запхав під кофту Вікс, перешкоджаючи подальшій кровотечі, застосовуючи силу, щоб допомогти сестрі зцілитися. Лисиця не зронила й звуку.
Тамуючи шалене калатання серця, Різ торкнувся її щоки, сподіваючись, що сестра хоч якось відреагує. Така рана мала неймовірно боліти. Проте нічого не сталося. Тільки шкіра була так само крижаною, наче вічний лід.
— Хекси, Елізо!
Кусаючи до крові губи, Хвостатий зазирнув сестрі в очі, але побачив там лише вир чорноти, що поглинув практично повністю білки. Беземоційний, скляний погляд не мав нічого спільного з життєрадісністю дівчинки, яка так щиро усміхалася йому в домі їхніх батьків, та рішучістю, з якою кілька годин тому вона зупиняла бійку. Невже сік на масці став останньою краплею? Чи то все вода?
Обличчя спотворила судома. Різ пригорнув Лисицю до себе, впершись підборіддям у її маківку.
Чому все сталося саме так? Невже він знайшов її тільки для того, щоб втратити?
— Еллі, якщо ти мене ще чуєш... якщо зможеш... пробач. Не такого я для тебе хотів. Вседар свідок, не такого.
Хвостатий скрикнув. Око, вражене плямистою сіткою, пульсувало. Коли напад минув, хлопець узяв Лисицю за руку й потягнув у бік Колегіуму. Туди, де було саме серце чорноти, що систематично отруювала життя всього Арахна.
— Ти впевнений, що їй це під силу?
— Звідкіля я знаю? — надламано скрикнув Різ. — Ви впорснули в неї кілька доз вашого каталізатора на основі моєї крові. Якщо сумніваєтеся, можете додати ще, але я не гарантую, що вона витримає. Я навіть не впевнений, що Еллі нас зараз чує, щоб зрозуміти, що ми від неї вимагаємо.
Плечі хлопця понуро опустилися. Йому несила було дивитися на закопчене скло сестриних очей, що здавалися огидними муляжами з мертвого вологого матеріалу. Еллі перетворилася на ляльку: ішла, куди їй показували, робила те, що від неї вимагали, мовчала, ніби ніколи не вміла говорити. І найгірше — жодним порухом не видавала, що усвідомлює навколишню дійсність.
Темноволосий чоловік, який годився Різу в батьки, а насправді був татовим другом, що врятував хлопця після пожежі, поклав долоню йому на шию. Ціпок цокнув об камінь підлоги. Його кругла різьблена верхівка нагадувала істоту, що, солодко згорнувшись у клубок, насолоджувалася зимовою сплячкою.
— Різе, це лише тимчасово. Я обіцяю. Ти ж знаєш, Маргарет треба вилікувати, і це може зробити лише твоя сестра. Коли все закінчиться, я відвезу вас у свій дім на березі Дрімотного моря. Вас більше ніхто не потурбує. Ви відпочиватимете й надолужите все, що пропустили за ці роки. Ти, Еліза й Тетяна.
Хвостатий сумно усміхнувся, уявляючи, як Еллі, тепер уже не дитина, а красива молода жінка, притримує солом’яний капелюшок і кличе його до себе, тупцяючи босоніж у хвилях прибою, як колись у дитинстві.
Уперше за всі роки Різ не вірив Владу. Досить було подивитися в очі навпроти, щоб зрозуміти просту річ: як раніше вже не буде. І в цьому частково його провина.