Страница 45 из 61
— О так, — погляд Яна спалахнув непідробним щастям. — У нього була надзвичайна дружина, яка подарувала йому близнюків і крихітку-доньку. Елізу. Я навіть тримав її на руках. Таке миле дитя з великими світло-карими очима, як у Лу. Я хотів визнати їх частиною родини, нехай Аманда й була простачкою без декара за душею. Хотів, щоб мої онуки росли як Іринії, щоб їхнім сміхом повнився мій дім.
— Що з ними сталося?
— Вони загинули.
— Коли і як?
— Вісімнадцять років тому, — чоло Яна пішло хвилями. Губи затремтіли. Зіниці розширилися. — Я... не знаю?
— Хто змусив тебе забути? — прошепотіла Бекха, практично притискаючись щокою до його скроні.
— У нього так само, як у вас, пане, горіли очі... — відповів Іриній і зненацька почав задихатися.
Демониця випросталася. Вона штурхнула чоловіка, ніби непотріб, і той завалився набік, важко приходячи до тями. Сконфуженим поглядом Ян роззирнувся довкола, а коли вікланець простягнув йому руку, вхопився за неї, немов за рятувальний круг.
— Що сталося?
— Ви чомусь знепритомніли від моєї краси, — хіхікнула дівчина, прикриваючи губи кінчиками пальців.
— Старість не радість, панно. — Іриній обсмикнув на собі піджак і, все ще похитуючись, рушив до дверей на терасу, знову натягаючи на обличчя маску. — Прошу пробачити мені, що зіпсував вашу приватність. Не знаю, яким вітром мене сюди занесло, але я краще піду. Здається, я мав укласти з кимось угоду.
— Ідіть-ідіть. Тільки нікому анічичирк, домовилися? — кінчики замінив вказівний палець.
— Ображаєте, панно. Хіба ж я не був у вашому віці?
Щойно скляні двері за чоловіком зачинилися, Маркус відштовхнувся від столу, наміряючись використати той самий спосіб для втечі. Лишатися поруч із Бекхою не було ні сил, ні бажання. Проте дівчина мала зовсім інше на думці.
— Ти ж зрозумів, так? Його зачарував хтось із ваших, Марко.
Не хотілося визнавати, але демониця мала рацію. Поза межами Клану зараз нібито не існувало когось настільки сильного, щоб провернути подібне навіювання. Схожим рівнем міг володіти лише хтось із верхівки. Маркус сумнівався, що на таке міг піти Клаус. Або Алейн із Рафаелем. Те саме з Тео, до того ж після його смерті вплив мав би розвіятися. Підмайстрам же знадобився б потужний магічний підсилювач, інакше не довелося б докладати стількох зусиль, щоб витрясти з Іринія всього кілька речень. Проте такі підсилювачі рідкісні й мають наліт есенції надприродника, який накачував їх роками.
Нащо було так ретельно приховувати долю позашлюбного сина та його сім’ї? Кому саме вони заважали? Та інше, не менш важливе запитання — чи не завівся у Женців щурик під боком?
— Марко? — зупинила його роздуми демониця. — Нам треба поговорити.
— Минулого разу ти не захотіла зі мною розмовляти.
— Я була вимушена! — скрикнула Бекха, зводячи плечі та стискаючи кулаки.
— Та ти буквально поставила мене на коліна, як цього гладкого стариганя, а потім зникла, лишивши сраний клаптик паперу, використовуючи мою покірність, наказуючи, щоб я тебе не шукав! Ти маєш хоч найменше уявлення, що було опісля? Знаєш, що довелося пережити хлопцям, коли я мало не помер?
Повітря в легенях скінчилося. Маркус вдихнув максимально глибоко, збираючись продовжити нескінченну сесію запитань, що збиралися роками.
— Знаю, Марко. Я бачила. Чула. І відчувала.
Гнів хлопця змінився шоком. Він зірвав маску, пожбурив її кудись у шафу та схопив Бекху за голі плечі так сильно, що вона на мить заплющилася. Кігті все глибше впивалися в лілову шкіру. Ікла висунулися в оскалі, спотворюючи гарні риси обличчя. Очі горіли ненавистю.
— Що, діставала задоволення від того, як нікчемний малий вікланець, ще навіть не вампір, ридає, як дитя? Весело було? Це те, чим займається донька Лорда на дозвіллі? Доламує поламані іграшки?
— Звідки ти знаєш, що я?..
Маркус грубо відштовхнув дівчину. Вона заточилась і, якби не стіл позаду, впала б. Густа винного кольору кров стікала плечима, крапаючи на світлий килим.
— Мені це пояснили дуже дохідливо.
Майстер смикнув у різні боки сорочку. Водоспадом полетіли ґудзики, глухо гупаючи об підлогу, у такт свіжим краплям. Недалеко від серця на ідеальній шкірі грудей темнів круглий рубець, а від нього вгору та ліворуч тягнулися старі шрами.
«Ні, не може бути! Я ж заборонила торкатися його під страхом смерті», — пронеслося в думках Бехки. Вона потягнулася до слідів, але вікланець перехопив її руку і вивернув аж до хрускоту.
— Все правильно,
мила
. Це ріг демона. І він практично вартував мені другого життя.
— Марко, це не я! Я б нізащо!
— Яка вже, до хекси, різниця, — втомлено видихнув хлопець. — Більше немає ніяких «ми», Бекхо. Мені вистачило на сотні років вперед.
Тонка рука вислизнула з його хватки. Маркус забрав зі стільниці футляр, що мало не лишив тут, і, не кинувши навіть побічного погляду на демоницю, безшумним кроком пішов до дверей. Та не встиг подолати й половину відстані, як до обличчя приклали носовичок.
Губи зволожилися солодкою кров’ю з терпким ароматом орхідей. Цього разу вона була ще насиченішою, ніж у Вежі. Без жодного натяку на блокатори, хоча дівчина їх слухняно пила. Маркус поклястися міг, тому що чув відштовхувальну гіркоту сліз Юнони, якою пахнула її шкіра в залі.
«Що ти зробила з Віксеною?» — хотів прогарчати майстер, але не зміг. Усе навкруг забарвлювалося багрянцем. Немилосердно пекла спрага, що не мала нічого спільного з кров’ю.
Жіноча долоня прокралася в штани.
— Я не можу змінити твого рішення. Не можу змусити тебе все забути. Не можу стерти твій біль. Але я досі можу тобі наказувати. І як усе ще твоя хазяйка, я наказую покохати мене востаннє. Залиш мені спогад, що зостанеться зі мною навіки, Рубелітовий женче.
Футляр висковзнув з ослаблих пальців. Кристали вічного льоду розсипалися підлогою, вихоплюючи з темряви бібліотеки два силуети, що поспіхом зривали одне з одного одяг.
Що далі Вікс відходила від зали, переповненої людьми, то легше їй ставало. Відчуття стеження, а також огидного обмацування поглядом почали згасати. Вогонь, що його розплескав по ній дивний хлопець-драґон, втамовувався. Зрештою, після того як дівчина потримала руки під холодною водою й протерла вологою серветкою шию, її безпричинна паніка зовсім зійшла нанівець.