Страница 44 из 61
Кристали вічного льоду були останнім, чим майстер хотів би ділитися. Особливо з Іринієм, який на кожному кутку кричав про високі технології, а по факту обманював людей, бо застосовував у своїх пристроях світлове чародійництво як стабілізатор і подовжувач терміну використання. І якби ж то справа була тільки в обмані. Деякі технологічні видозміни магії шкодили людям, інші — надприродникам. Ефект був накопичувальний і проявлявся лише від тривалого впливу, тому ніхто спочатку особливо не переймався незначною слабкістю, запамороченнями або нудотою. Люди не могли довести, що причина криється у світлі, а НІКС, як і з усім іншим, було глибоко начхати, чому це світлові чародійники здибалися з багатіями й творили таку хексівню. Дивно лише, що сам Ян і його сім’я, проживаючи в оточенні світлових шедеврів, досі ходили на своїх двох, ніби зовсім не підпадаючи під згубний вплив.
Вікланець розтулив футляр лише на якийсь міліметр, але цього вистачило, щоб назовні просочилося притлумлене біле сяйво. Ян, вражений, мов дитина, що вперше побачила таку цікаву іграшку, скоротив між ними відстань і зазирнув Маркусові в очі, очікуючи підтвердження. Сам він не промовив ані слова, ніби боявся, що світло зникне разом із тишею.
Блокуючи червоне свічення, майстер поглибив погляд, намагаючись проникнути у свідомість чоловіка. Не діяло. Іриній не реагував на гіпнотичне заколисування. Між ними ніби стояла нафтова плівка, що зводила нанівець усі старання Маркуса.
Тільки цього бракувало.
Хлопець планував увести Яна в транс, запитати його про родину Віксени й тихо зникнути, наче дим у сутінках. А тепер що? Скрутити чолов’ягу та ініціювати викрадення? Селезінка йому замість печінки!
Ліворуч на підлогу посипалися книжки. Вікланець затріснув футляр. Ян нервово вдивився в темряву.
— Вибачте, я така незграбна, коли п’яна, — дзвінко захихотів жіночий голос.
Маркус застогнав без жодного звуку. Ага, як же. Можна подумати, вона колись буває на людях п’яною.
Підтримуючи рукою сукню й цим самим виставляючи на огляд усіх охочих (а в цьому разі — одного конкретного вікланця) довгі ноги, одну аж від самих тазових кісточок, до столу наблизилася Бекха. Коротке чорняве волосся закручувалося, наче хвиля, що вдарялась об гладеньку соляну стіну, на якій височів Неціанський маяк. Маска прикривала лише шкіру навколо очей, тому майстер міг чудово бачити відкриту щасливу усмішку. Здавалося, він щойно перебив млявість її вечора. Серце в грудях нестерпно занило.
Вільна рука Бекхи сковзнула до плеча Яна, надавлюючи на нього, змушуючи чоловіка опуститися на підлогу. Майстер відчув сплеск сили. Демонська енергія на відміну від його власної, незважаючи на жодні бар’єри, цілком і повністю відразу ж підкорила людину.
— Марко, милий. — Хлопця пересмикнуло від муркотливого «р», що зірвався з її язика. Шкіра вкрилася сиротами. — Що ти хотів дізнатись у цього чоловічка?
— Я сам здатен це зробити.
— Але ж у тебе виникли труднощі, — тихенько прошепотіла демониця, ніби боялася, що слова жирною лінією окреслять його слабкість.
Маркус видихнув крізь зціплені зуби. Завдяки дівчині він міг без зайвої мороки дізнатися все, що йому потрібно. Одна біда — це не буде задарма.
— Мені потрібна інформація про його родину. Діти, онуки.
Бекха поставила босоніжок на стегно Іринія, тиснучи підбором, аж поки в тканині не з’явилася дірка. Чоловік навіть не пискнув. Він дивився на неї, ніби на святу Луернію, що воскресла й знову спустилася з небес. Проте погляд цей був далекий від побожності. Дівчина діставала неприховане задоволення, вбираючи кожну краплину хіті, що променіла від підтоптаного тіла.
Вікланець надавив язиком на кінчик ікла. Від уколу мислення прояснилося. Чи могла Бекха застосовувати такі самі прийоми щодо нього, поки вони були разом? Поки не використала нашийник? Та напевно, раз йому начисто відбивало всю поміркованість.
— Ти почув? Ми слухаємо. І дивись на Марка, а не на мене.
Ян, ніби щеня, якого писком натовкли у вологе місце на килимі, повернувся на колінах до Маркуса. Виглядав він жалюгідно. Загублено й жалюгідно.
Достоту як Віксена на підлозі метро «Тетер», коли голосила за Тео.
«
Так само, як і ти, коли зрозумів, що тебе покинули
», — штрикнув внутрішній голос.
Майстер трусонув головою. Ні, це зовсім різні ситуації. Вони з Бекхою пізнавали одне одного довгі роки, перш ніж покохати. Вона не відразу стала для нього цілим усесвітом.
«
Але ж стала
», — насмішкувато докинув голос, проте хлопець його знову проігнорував.
А та мала Лисиця? У ній же нічого особливого.
Абсолютно
. Одноразова іграшка, не більше. Вмістилище солодкої крові, від якої Тео зірвало дах. Без варіантів. Для брата будь-які стосунки завше були грою, що цікавила лише рівнем складності та кількістю годин до очевидного результату. Маркус ні за що не повірить, що Тео поступився своїми принципами заради шмаркачки. Не після того, що йому довелося пережити через жінок.
— Від шлюбу з Алісією в мене лише один син, а в того — єдина донька. Про це знають усі, — пробелькотів Ян, смикаючи вікланця за штани, щоб привернути увагу. — Пане?
— А не від Алісії? — їдко зауважив Маркус.
Іриній важко ковтнув. Кулак, що тримав штанину, стиснувся міцніше, ніби збирався видрати шматок тканини. Проте запитання лишилося без відповіді.
Помітивши блок, Бекха спочатку насупилася, а потім обхопила голову Яна руками, скеровуючи його погляд прямо на майстра.
— Навіюй.
— Ти певна, що це не занадто?
— У його крові є щось, що цілком може ігнорувати одного з нас. Не переймайся, якщо пощастить, з ним нічого не станеться. А навіть якщо й станеться, хіба не все одно? — прорекла глибоким голосом демониця, використовуючи свої подовжені нігті як електроди, що пропускали розряди її сили.
На знак згоди очі Маркуса спалахнули — спочатку м’яко, а потім дедалі насиченіше, аж допоки райдужки не закрутилися, мов кривавий вир.
— Діти поза шлюбом?
Неочікувано Іриній заплакав. Руки злетіли до обличчя, намагаючись приховати рясні сльози. Майстер перепинив зайві рухи, щоб не перервати зорового контакту.
— Матвій. Тільки Матвій. Мій чудовий люблячий хлопчик.
— Чи були в Матвія діти?