Страница 43 из 61
*
*** 12
— Ти таки справді ідіот.
Суавінґ розвернувся, натикаючись поглядом на оксамитову чорну півмаску, що лишала видимою частину лоба та губи мовця. Проте навіть без таких явних підказок хлопець одразу ж пізнав у поставі та манерах найстаршого майстра вікланців, який вважав себе дуплом Світового дерева.
— Обійдуся без твоїх компліментів, — відрубав драґон, петляючи подалі серед моря люду. Зараз він не мав ні сил, ні бажання закривати очі на безпардонність цієї зарозумілої зелені. Але влаштовувати бійку на очах у всіх було нижче його гідності. Тож лишалася втеча, яка, втім, утратила будь-яку ефективність уже на п’ятому кроці — спритно уникаючи зіткнень, Маркус виринув поруч із його правим плечем.
— Ти дарма їй відкрився в подібному місці. Не кажучи вже, що вона була не надто щаслива від твого зізнання.
— Я мав це зробити. Ти уявлення не маєш, скільки я цього чекав. Та й нас ніхто не чув, — відгукнувся Суавінґ, тамуючи бажання таки роздерти вікланцю ротяку.
Тепер, коли Віксена його торкнулася й визнала (недарма ж вона назвала титул, правильно?), драґон мав повне право підсмажити будь-кого, хто посміє навіть криво подивитися в її бік. Маркус був першим на черзі. Особливо якщо згадати, що він посмів сказати у Вежі.
— Ага, завдяки мені.
Хлопець похмуро зиркнув на вікланця. Волосся заважало побачити блиск очей, але напружений кутик губ повідомляв, що майстер зараз не жартує.
— Хочеш сказати, моя антимагічна аура, що мала забезпечити нам анонімність, не працює?
У відповідь лише ствердний кивок.
Суавінґ вилаявся. Останніми днями його сила стрімко витікала крізь стиснуті пальці. Набагато швидше, ніж зазвичай. Навіть якщо елементарний вроджений талант не діє, як він зможе захистити
свою
Вадін
?
Відповідь занурювала у відчай — ніяк. Закутий у людське тіло, знесилений, він не те що надприродникам — багатьом людям протистояти не зможе.
Вікланець відкинув порухом голови волосся. Помітивши боковим зором настрій драґона, він за звичкою хотів позловтішатися зі ще однієї жертви «невинного» карого погляду. Проте чи не вдруге за весь час щось усередині його зупинило. Можливо, сумирність Суавінґа перед кістлявою, яка вже всадила руки йому в крила. А може, звук уламків надії, що розсипалися коридором Вежі завдяки крикунці.
Неочікувано для них обох майстер поплескав хлопця по плечу.
— Розслабся. З твоєю непробудженою простачкою нічого не трапиться.
Риси драґона враз загострилися. Шкіра потемніла.
— Проти неї це ти простолюдець. Вона — моя Вадін.
Наша Леді
.
— Е ні, красно дякую. Скоріше Теодор воскресне, ніж я схилюся перед дівчам, яке нічого не тямить у надприродному світі. Яка вона Леді? Їй тільки сльози та шмарклі витирати, а я не нянька, щоб займатися такою роботою. Тим паче одна дитсадівка у мене вже є. — Побачивши когось крізь густу завісу диму в більярдній залі, Маркус манірно схилив голову. — Обов’язок кличе. А ти пильнуй. І спробуй більше не стрибати супроти чародійників і зважати, що й кому говориш.
Не дочекавшись відповіді Суавінґа, майстер рішучим кроком скоротив відстань, що відділяла його від цілі.
Осторонь головної компанії, що займала весь центр кімнати, стояла статечна трійця, докурюючи елітні сигари з рідкісних рослин північного заповідника. Правда, заповідником його називали суто номінально — ось уже чотири людських покоління цей клаптик землі був приватною власністю Іриніїв. Навіть Живані, яка мала там одну з численних домівок, урешті довелося забрати все цінне, лишаючи по собі похмурі угіддя, позбавлені пісень і танців життя.
— Панове, — Маркус уклонився, ідеально розігруючи ноти самолюбування та егоцентризму, що були йому так добре відомі. — Чудовий сьогодні вечір. Особливо чудовий завдяки світлу. Знаєте, воно забезпечує таку домашню атмосферу, що вимушений зізнатися: думка про закінчення вечірки робить мені просто фізично боляче. Це ж ваша заслуга, пане Іринію?
Очі його цілі зблиснули, підтверджуючи заковтування гачка до самісінького шлунку. Давно фарбовані вуса із сивими плямками задоволено задерлися.
У руці вікланця, ніби кролик із капелюха, з’явилися три нові сигари — темніші, циліндричні, скручені з перезрілого листя хаторського тютюну, вирощеного на земляних осередках посеред лавового ґрунту. Те, що в них дрібка дурману, курцям знати не обов’язково.
Щойно чверть курива впала попелом на дорогий неціанський килим, прикрашений зграйкою яскравих риб, майстер помітив перший тривожний дзвіночок. Нормальні люди — а вони таки всі були людьми — мали вже плескатися на хвилях делірію. Натомість чоловіки лише розслаблено усміхалися й охоче жартували, так само як і до появи майстра.
Ян дякував Маркусу за похвалу, але переконував, що кульові світильники будинку Меморії, які нагадували чи то дві половинки розбитого яйця, чи то розтулену мушлю, не найкраще, що він спроєктував за життя.
— Але довершеності ви у всезагальному доступі й не побачите. Я люблю милуватися результатами власної творчості, тому шедеври дуже рідко полишають мій маєток. Інколи їх можна побачити у ВІП-залах Дзеркального дому. Можливо, якщо ви мене достатньо вразите, я міг би провести вам невеличку екскурсію.
Це був неприхований виклик. Вікланець ввічливо усміхнувся кутиком губ.
— У такому разі я можу вам запропонувати ще дещо. Але не тут.
Зрозумівши натяк, Ян шепнув щось своїм друзям і рушив услід за майстром на терасу, що тягнулася вздовж усієї будівлі. Вони минули основні зали, у яких купчилося найбільше людей. Потім пройшли повз усамітнені кімнати, де розважалися вже добряче п’яні й на довершення напівроздягнуті пані та панове, які прагнули не залишити на собі й шматка тканини, окрім маски. І нарешті опинилися в бібліотеці, що виходила вікнами на темний сад. На тлі зоряного неба, посмугованого темною сіткою, немов голки для татуажу, сяяли високі стрункі кипариси.
Не вмикаючи світла, Маркус позадкував до найближчого столу. Коли його ноги торкнулися деревини, він повільно розстібнув свій темний, мов крило ворона, піджак і дістав із внутрішньої кишені продовгуватий футляр.