Страница 28 из 61
**
*** 10
— Ти не міг знайти мене раніше? — бурчав Суавінґ. — Нормальні люди взагалі-то вночі сплять. Твоє щастя, що матінка Тереза погодилася нас прийняти. Вона — ходяча енциклопедія, що відає про вихованців притулку навіть те, чого вони самі про себе не знають.
Неро не відповів, лише сіпнув кутиком губ. Примарному яструбові Бену та зграї воронів і так пів вечора довелося вистежувати драґона, якому не сиділося в Колегіумі. І все заради зустрічі з директоркою притулку Святого Стефана.
Цікаво, чому майстер Рафаель саме йому доручив дізнатися про дитинство Віксени? Ніби здогадувався про щось, що Неро намагався приховати.
Перед очима знову випірнула дівчина у вікні. Ходяча катастрофа, яка перевернула життя Теодора та всіх інших догори дриґом, виглядала настільки змучено й хворобливо, що роздратованість підмайстра суттєво знизила градус. З одного боку, Неро досі зловтішався, бо винуватиця вже не вперше діставала по заслузі, а з іншого, можливо, майстер Рафаель мав рацію — малá віддувалася занадто сильно за те, у чому ні на гріш не тямила.
Вікланець покосився на свого супутника. Цікаво, чого хотів досягти драґон, стовбичачи перед домом тигролаків? Навряд чи грав роль охоронця, зважаючи, наскільки швидко погодився супроводжувати Неро. Проте виглядав хлопець цілком задоволеним. Навіть щасливим.
Вони перетнули коридор, звертаючи кілька разів то праворуч, то ліворуч, і вийшли прямо до скляних дверей зимового саду. У дальньому кінці в оточенні рожевих альстромерій на них уже чекали. Жінка, на плечах якої поверх домашнього халата лежала пухнаста хустина, дбайливо розливала по чашках чай. Почувши гостей, вона розігнулася. Самотнє пасмо вискочило з тугого пучка сивого волосся. Пальці погладжували пузатий прозорий чайник. Мудрі очі промінилися теплотою, ніби питво, що принадно парувало на столику.
— Суавінґу, хлопчику мій, тобі так раптово закортіло зі мною зустрітися. Я ж не молоденька дівиця. Глянь, навіть убратися як годиться не встигла. — На обличчі проступили численні зморшки, які вказували, що жінка доволі часто усміхається.
— Зате встигли приготувати для нас частування, — лукаво парирував драґон. — До того ж, матінко, ви виглядаєте пречудово. Перепрошую, що довелося потурбувати вас так пізно. До речі, це мій знайомий Неро.
— Мої вітання, — учтиво промовив вікланець і вклонився.
Драґон присів на краєчок крісла, усміхаючись про себе. Він уже й забув, як швидко вікланці згадують про манери, коли їм треба щось отримати без застосування навіювання.
Матінка Тереза підсунула до кожного з хлопців чашку та блюдце із солодощами, а після сіла й відкинулася на плетену спинку, ховаючи руки в шерстяній хустині. Вона зачекала, доки гості під її пильним поглядом спробують частування, і лише потім запитала:
— То що ж привело вас до мене настільки пізньої години?
— Мене цікавить, за яких обставин до вашого притулку потрапила дівчина на ім’я Віксена, якщо ви пам’ятаєте таку.
Окинувши вікланця оцінювальним поглядом, матінка випрямилася й повільно, по черзі, затискаючи між двома пальцями, розгладила кожну згортку спідниці в себе на колінах. Опісля так само повільно й без жодного удару металу об порцеляну помішала ложечкою чай. Неро грав жовнами, повторюючи собі про терпіння, що будь-якої миті погрожувало луснути мильною булькою. Хекси, він був шпигуном, а не дипломатом! Чого мав сидіти тут і розпивати чаї замість того, щоб робити щось дійсно корисне? Чого цим не міг зайнятися майстер Маркус і його дев’ятка? Врешті-решт слова — це їхня спеціалізація.
— На пам’ять я ще ніколи не скаржилася, — блиснула очима директорка. — Але, хлопчику, назви хоча б одну причину, чому я маю розповідати про свою вихованку
вікланцю
?
— Наприклад, тому що ваша
колишня вихованка
потрапила в неприємності, до коловерті яких уже затягнуло весь наш Клан. До того ж тепер вона
наша
. Мій старший хоче вберегти її від іще більших проблем, — без тіні здивування відповів підмайстер, кришачи під стіл шматочок печива.
Теплота в очах змінилася тривогою. Пальці зовсім неелегантно вчепилися в ложку.
— З нею все гаразд?
— Порівняно.
Ухильна відповідь лише посилила неспокій. Ложка в сухорлявій руці затремтіла, таки вдарившись об стінку чашки.
— Бідна дитина. Невже вона не заслужила хоч дрібки спокою й радості за своє коротке життя? — Жінка зітхнула й підвела вологі очі на гостей, особливо проникливо дивлячись на підмайстра, ніби бажаючи донести історію передусім до нього. — Віксена з’явилася під нашими дверима на початку вересня вісімнадцять років тому. Як сьогодні пам’ятаю: невмолимо лив дощ, а вона стояла на східцях у вкритому кіптявою джинсовому комбінезоні, дивилася в ніч і беззвучно ридала, притискаючи до себе єдину річ, що була в неї, — м’яку іграшку. Звісно, я забрала її, перевдягнула в сухе й чисте, спробувала нагодувати, хоча толку з цього практично не було. Крім того, вона мовчала, як німа, тож довелося навіть лікаря викликати, побоюючись, що з нею сталося щось жахливе. Та, на щастя, дівчинка була цілком здоровою дитиною. Хіба що пару саден мала.
— Вона розповіла вам, що сталося?
— Розповіла? — Жінка сумно похитала головою. — Вона слова не зронила добрих три роки. Ми перепробували всі підходи до дітей, що знали, допоки одного дня Віксена сама не підійшла до виховательки зі словами «буй лака», чи якось так, показуючи надірвану сукню своєї лисички. Після цього справи пішли краще, хоча проблеми з мовленням у неї були жахливі.
— Виходить, ви знаєте не більше мого, — розчаровано зітхнув вікланець, підозрюючи, що чогось вартісного так і не почує.
— Хлопче, а що вона могла розказати, якщо банально не пам’ятала, наче їй начисто стерли всі спогади? — розвела руками матінка Тереза. — Коли ми ставили навідні запитання, дівчинка губилася, кліпала оченятами, супилася, але врешті вибухала плачем, стискаючись у клубочок, ніби її збиралися насварити за те, що в неї нічого не вийшло. До речі, думаєте, це ми дали їй таке особливе ім’я? Дзуськи. Ми називали її десятками імен, на які вона ніяк не реагувала, окрім «Ени», що згодом виявилася «Віксеною» — маленька так зверталася до своєї іграшки.
Неро задивився на яскраві плями квітів навколо. Тільки час згаяв, послухавши сльозливу історію, що нікому не здалася. Краще від самого початку допомагав би із чистярами. Або в крайньому разі шукав костюми для дурнуватого прийому.
Підмайстер уже почав підводитися з крісла, коли Суавінґ запитав: