Страница 19 из 61
Вікс підкорилася, з придихом поринаючи в жовто-рожеве царство. Вона зроду не подумала б, що колись жила, наче в казці, яка нагадувала пересолоджену цукрову вату. Дівчина ненавиділа подібні інтер’єри, вони були занадто... тривіальними чи що. Не вистачало хіба що іграшкових однорогів із фатиновими рожевими бантиками. Замість них на туалетному столику в кілька рядів досі стояли баночки, скляночки й навіть сріблясті тіні для повік. Деякі так і лишилися запечатаними. Чи не занадто для п’ятирічної дитини? Здається, її не просто любили, а балували донесхочу. Цікаво, якою Вікс виросла б, якби цей блискучий світ не рухнув в один момент?
Несміливо дівчина торкнулася зооморфного орнаменту, у який було закуте овальне дзеркало над столиком.
Лисиці
. Вона бачила цілу зграю лисиць, що перепліталися лапами, хвостами, тулубами на тлі гілля з дубовими листочками. Їхні очі виблискували кришталиками жовтого агату.
— Ану покажи, що ти там намалювала своїми новими фломастерами?
Вікс витріщилася на дзеркало, але те ніяк не змінилося. Як і кімната. Позаду лише Різ задумливо дивився кудись у вікно, відтягнувши вбік важку портьєру.
— Блін, Еллі, ти знову намалювала його, а не мене,
— обурився голос.
— Чи це так ти мене бачиш? З отаким довжелезним пухнастим хвостом?
Почулися схлипування, а за мить кімната вибухнула нестримним дитячим плачем. Мовець нервово затараторив упівголоса:
— Еллі? Еллі, ну ти чого? Ану перестань!
Плач став глухішим. Напевно, рот дівчинці затулили долонею. Здалеку долинув іще один голос, мелодійний і сповнений такого тепла, що аж пальці на ногах підігнулися.
— ...що ти накоїв?
— Нічого, мамо! Чесне слово!
— крикнув хлопчик, а далі зашепотів: —
Еллі, не плач. Ну що ти хочеш, щоб я зробив?
— На баяна,
— проскиглила дівчинка, все ще шморгаючи носом.
Почулося розпачливе зітхання, а потім тихий стукіт.
—
Залазь. Але прошу, тримайся хоча б за шию. Минулого разу ти мені мало все волосся не повисмикувала
.
— Із
найкйясций
, — кімнату заполонив дзвінкий дитячий сміх, у якому від сліз не лишилося й сліду.
Коли дивне аудіо закінчилося, Вікс нарешті озирнулася. Вона боялася злякати спогад, бо досі не розуміла, як працює ця нещодавно набута здатність. Але цього разу хоча б обійшлося без зупинки серця або інших болісних відчуттів. Навпаки, їй було тепло й затишно. Намистина на шиї вібрувала.
Різ уже був на сходах і стурбовано кликав її. Лисиця залишила дитячу, але тут-таки зупинилася перед дверима навпроти, вказуючи на них тремтливими від чогось пальцями.
— Це батьківська спальня. — Серце знову пришвидшено забилося. — Але, на жаль, там нічого такого. Після тої ночі більшість майна безслідно зникла. Немає ні фото, ні особистих речей. Лише предмети загального вжитку без жодної цінності.
Дівчина засмутилася, але не особливо. Був цілий будинок, у якому досі відчувався дух його мешканців. Або ж вона просто дуже хотіла в це вірити.
— Можна, я?..
— Як хочеш, — сіпнув плечем Різ.
Натиснувши на ручку, Вікс одним махом розчинила двері навстіж, мовби намагалася когось застукати.
Проти дитячої ця спальня дійсно виглядала покинутою. Тьмяні зелені кольори стін лише додавали пригніченості, ніби нагадуючи, що власників немає серед живих. Чомусь дівчина була свято впевнена: якщо зайде, побачить якийсь образ батьків. Коли ж цього не сталося, накотив гіркий сум, наче її обманули, не виконавши обіцяної частини угоди.
Постоявши ще хвилинку, дівчина причинила двері й у кілька кроків опинилася на третьому поверсі, тепер починаючи тремтіти не від внутрішніх переживань, а від того, що суцільним покривалом висіло в повітрі — відчуття смерті. Запах гару посилився.
— Обережніше. Була пожежа, тож деякі перекриття попадали, а в підлозі утворилися прогалини, — Різ лише на чверть зміг відчинити єдині двері, що брудною плямою виділялися посеред жовтої стіни праворуч. — Тут була наша ігрова кімната.
Стягнувши на собі куртку, а заразом інстинктивно втягнувши живіт, Вікс протислася всередину, так і не поставивши однієї ноги на підлогу — надто вже знайомо виглядали темні смуги вздовж стін. Невже навіть у дитинстві вона володіла такою руйнівною силою? Але ж мама нібито запечатала її, то хто ж тоді міг вчинити ось це? Чи запечатування від самого початку подіяло не до кінця?
— Різе? А ти володієш якоюсь силою? — вичавила із себе, дивлячись на плями на підлозі, що жахливо нагадували людські силуети.
— У сенсі? — видихнув хлопець, ледь пролазячи крізь вузьку пройму. Його куртка зачепилася за дерев’яний уламок.
— Ну вогнем, наприклад. Можеш спопеляти речі навколо себе?
— Вседаре з тобою! Що ти таке кажеш? Не володів і не хотів би. А чого питаєш? З тобою таке траплялося? — знервовано запитав, усе ще намагаючись звільнити одяг. Зрештою смикнув так сильно, що мало не розпрощався з величезним клаптем тканини. У куртці таки з’явилася дірка.
— Ні, — чомусь збрехала Лисиця. Перед очима чітко проступили рештки лабораторії на «Тетері». — Просто нещодавно я бачила щось подібне в нашому родовому маєтку.
— Родовому маєтку? — недовірливо перепитав хлопець.
— Ага, це довга історія, — Вікс махнула рукою. — Та й не факт, що той будинок таки належав нашій сім’ї.
— Жартуєш? Коли є щось, що може бути пов’язане з нашою родиною, ти просто зобов’язана мені про це розказати, а ще краще показати! — Схаменувшись, Різ почухав лоб. — Хекси, у мені зараз заговорив дослідник, що преться від минувшини й викопних решток. Вибач, будь ласка.
— Як скажеш, Хвостатий, — вишкірилася дівчина, розхитуючись назад-уперед.
— Фу... — враз скривився брат. — Не називай мене так. Це обзивання Кріса я ненавидів чи не найбільше в житті.
— Чому відразу «обзивання»? — здивувалася Вікс. — Як на мене, це милий жарт або любляче прізвисько. Мене он Лисицею величають, хоча я ні разу не хитра чи щось таке.
— Ти просто не пам’ятаєш Кріса. Він не вмів нормально жартувати. Придурок. Усі його жарти були неприхованим приниженням, — пробурчав Різ, різко змінюючи добродушність на роздратування. Руки склалися на грудях. Зморшки побіля носа та в кутиках рота проступили чіткіше. Хлопець геть потемнів із виду, ніби дощова хмарина.
Не розуміючи причини такої переміни, дівчина зробила кілька кроків у глиб кімнати.
І тут почалося...