Страница 18 из 61
Вікс шморгнула. Хлопець провів середнім пальцем по столику із дзеркалом, що стояв у передпокої навпроти шафи для верхнього одягу, а потім потер його об великий. Губи невдоволено вигнулися.
— Схоже, вони вирішили, що в цьому немає потреби. Хоч видимість робили б за ті гроші, що ми їм платили.
Хлопець стягнув із голови шапку й дещо послабив шарф. Розвівши руки, ніби чекаючи, що Вікс кинеться до нього в обійми, він нахилився й проспівав:
— Еллі, я вдома!
Лисиця, яка саме куйовдила вологий чубчик, щоб той нарешті відлипнув від лоба, так і завмерла з піднятою рукою. Фраза здавалася знайомою, хоча дівчина могла заприсягтися, що чує її вперше.
Усмішка в очах Різа зів’яла.
— Ти не пам’ятаєш... — зітхнув, потираючи шию. — Коли поверталися зі школи, це перше, що ми з Крісом кричали, переступаючи поріг. А ти неслася нам назустріч, часто перестрибуючи по дві-три сходинки, бо була впевнена, що ми щось тобі принесли. Восени ти обожнювала жолуді з шапочками й каштани в шкірці. — Хвостатий показав великим пальцем на сходи. — Мама нас постійно сварила, бо боялася, що рано чи пізно ти впадеш і щось собі зламаєш.
Напівпорожнім поглядом Вікс простежила за жестом брата, ніби сподівалася побачити підтвердження його історії.
— Якою вона була?
— Мама? — Розстібнувши куртку, Лисиця кивнула. — Її звали Аманда. Вона була добра, чуйна. Ніколи, ну майже ніколи не підвищувала на нас голосу. Завжди кудись водила, старалася організовувати наш час так, щоб ми постійно займалися чимось корисним і не байдикували. Грала з нами в «Актівіті», допомагала готувати в школу всілякі поробки, вчила їздити на велосипеді. Вечорами читала книжки, поки ми не засинали на дивані по обидва боки від неї. Тато тоді нас по одному відносив нагору. Якби не ця срана НІКС, ми досі були б щасливою родиною.
— Ти сказав НІКС? — дівчина розгублено кліпнула. — Але ж хіба НІКС не на боці надприродників? — запитала, пригадуючи уривки інформації, які вже чула від Рафаеля, Росса та решти. Вони, звісно, не були високої думки про цю організацію, але й ворогом її нібито не вважали.
— Можливо, колись так і було, але зараз це скоріше збіговисько зарозумілих тварюк, схиблених на владі. Не знаю, якими чарами володіла наша мама, але вона не хотіла їх використовувати й нам такої долі не бажала. А ніксівці просто прийшли сюди, ніби ми були їхньою власністю, а коли словами нічого не досягли, спробували вирішити все силою. — Кулаки хлопця стиснулися, а грудна клітка заходила ходором. — Я досі чую, як тато захлинався власною кров’ю. Як кричала мама. Ми ховалися на третьому поверсі, але опинились у вогняній пастці. Це все... мені так...
Вікс підступила до брата, пірнаючи пальцями в його рукава й обхоплюючи зап’ястки. Дещо заспокоївшись, хлопець притулився лобом до її плеча. Він ніби раптом знову став малим, який упав із велика й щосили намагався стримувати сльози перед сестрою, що на всю гучність плакала за них обох. Але зараз сестра виглядала дорослішою за нього, і в разі чого, мабуть, це він швидше заплакав би, аніж вона.
— Мені страшно, — зізнався, водячи пальцями вздовж її руки.
Нахиливши голову, щоб краще бачити емоції брата, дівчина ледь підняла плече, привертаючи до себе увагу.
— Тобі немає чого боятися. Я тут і нікуди не збираюся.
— Але судячи з того, що розказали ти і той твій друг, ясно, що сила в тобі прокидається. І якщо вони дізнаються...
— Зі мною ти в небезпеці, — розпачливо прошепотіла Вікс і спробувала відсторонитися. Різ не дозволив.
— Я не це мав на увазі, Еллі.
— Не називай мене так, будь ласка.
— А як тоді? Еліза? — спитав спантеличено.
— Різе, я Віксена. Вікс. Я самоусвідомилася саме з цим ім’ям. Еліза... воно для мене чуже.
— Вибач, — хлопець відхилився. Широка, не тепліша за її, долоня погладила петлю хвоста. — Я дивлюся на тебе й наївно сподіваюся, що весь цей жах був суто моїм нічним кошмаром. Одним із багатьох, що отруюють життя. Спробую називати тебе Вікс, але не сердься дуже, якщо мені вдасться не з першого разу. А зараз, — Різ відступив на крок, протягуючи до неї руку, — давай поглянемо на покої маленької принцеси.
Міцно вхопившись за руку, Вікс обережно ступила на килим, яким були оббиті сходи. Серце стукотіло в горлі. Здавалося, вона необачно відчиняє шафу, де висить не те що скелет, а напівзогнилий труп, риси якого ще можна впізнати. Голос не слухався.
— А... а хіба... знизу нічого?..
Різ переплів їхні пальці, докладаючи більше сили в потиск. Навіть ходу вповільнив, ніби даючи сестрі час звикнути до оточення.
— Коли це ти бачила на першому поверсі щось цікаве? Там лише нежилі приміщення. Навіть котлети з пеніцеліновим лісом у холодильнику немає. Можу запропонувати хіба що ось це. — Хлопець видобув із кишені довгу шоколадну цукерку.
Відволікання спрацювало. Лисиця розслабилася й захихотіла. Вона спритно вихопила частування, вминаючи його за один підхід. Обгортка зникла в кишені серед паперових хустинок.
— Ну не знаю. Я, наприклад, більшість часу проводжу на кухні, — зауважила, облизуючи губи, що гірчили від темного шоколаду.
— Щось по тобі не видно. — Хвостатий ткнув мізинцем у худі, що заколихалося туди-сюди. — До того ж, підозрюю, ти живеш у квартирі, де більше й усістися немає де.
— Ну вибачте, містере, що я не заробляю на люксівські апартаменти, — одразу ж огризнулася дівчина. Вона обожнювала свою квартиру, яку знайшла й обставляла цілком самостійно. Опускаючи деякі особисті проблеми, там Віксена завше почувалася затишно.
— Не дуйся. Ми можемо це легко виправити.
Лисиця вже хотіла запитати, відколи це він став юним Іринієм, що має бажання безкорисно проспонсорувати хай навіть і сестру, але думка спурхнула геть, варто було опинитися на сходовому майданчику з трьома дверима. Минаючи перші з них і не зупиняючись перед порожніми рамками, що криво висіли на стінах, Різ підійшов до наступної кімнати.
— Нам сюди.