Страница 16 из 61
Кров всоталася, за кілька секунд проявляючись на поверхні набором букв. Неро чортихнувся. У коловерті ідіотії, що відбувалася довкола, йому не вистачало хіба що запрошення від однієї з горгон. Хекси, він уявлення не мав, як поводитися з цією свавільною красунею, перейшовши у статус майстра.
***
— Грандмайстре Клаусе, дякую, що вислухали мої побоювання. Якщо з’явиться якась нова інформація, будь ласка, тримайте нас у курсі.
— Навзаєм дякую, заклиначко Мейв. Віксена зараз у себе вдома. Та й осердя клану Невгасимого Вогню перебуває у Східному районі. Якщо вони ні разу не перетнулися досі, є надія, що так буде й надалі.
— Ваші слова та й у Материні вуха, — стиха промовила відьма, потираючи між пальцями металевий знак із зображенням Світового дерева.
— Щодо вікланців, які були на віллі...
— Не варто, Грандмайстре. Я розумію, що по смерті Теодора всі сили мають повернутися до Західного району. Хотілося б, щоб усе склалося інакше. Теодор був надзвичайним вікланцем. Я щаслива від того, що була з ним знайома. І до скону буду йому вдячна.
— Повернуться лише підмайстри, — закінчив свою думку древній, приязно киваючи на озвучені слова. — Решта залишиться поруч із вами, як і було домовлено. Нестачу я заміню вампірами першої терції. А у зв’язку з останніми новинами потрою кількість охорони.
Темно-фіолетові очі затопила безмежна вдячність. Відьма справді не сподівалася, що Клан женців не відкличе свої сили. Не те щоб сто п’ятдесят вікланців — значима сила на тлі решти Легіону, але все одно було приємно, що Клаус не зрікся своїх слів. Недарма він був найвпливовішим і наймогутнішим вікланцем, єдиним Грандмайстром на теренах усього Арахна.
Алейн відчинила двері кабінету, якраз коли Мейв торкнулася ручки. Вони кивнули одна одній і помінялися місцями. У супроводі підмайстрів Рубінового женця, які чекали на неї, відьма пішла геть, натомість вікланка причинила за собою двері, спираючись на стулку.
Якби не тигролак, який довіз її до самісінької Вежі, довелося б відривати від роботи когось із дев’ятки, демонструючи власне безсилля, породжуючи запитання, відповіді на які спочатку мав почути Грандмайстер. На щастя, розігрувати нормальність довелося лише кілька поверхів. Причому доволі успішно. Тео оцінив би її старання. А потім із насмішкою докинув би: «
Ледве четвірка. У тебе самовільно посмикується мізинець лівої руки. Хочеш сказати, я маю контролювати твоє тіло замість тебе?
». І все завершилося б фірмовим поглядом, у якому горів виклик, що змушував піймати палець, затискаючи його аж до болю. А тоді Алейн накинулася б на брата, й вони, мов двоє цуценят, качалися б підлогою, намагаючись засадити одне одному парочку кинджалів у кілька м’яких місць.
На очах забриніли сльози.
— Я просив тебе не застосовувати Вічну стіну льоду. Ти занадто юна для цього. Кожна спроба її начарувати — це загравання зі смертю, — замість привітання сухо промовив Грандмайстер, помічаючи рештки засохлої крові, що їх дівчина так старанно намагалася дорогою змити.
— Думаєш, якби справа не стосувалася виживання, я стала б прикривати спину тиграм? Не зроби я цього, ми всі лягли б під тим клятим кладовищем!
Майстриня скрикнула. Стрибок емоцій змусив її похитнутися. Клаус опинився поруч, підхоплюючи вікланку за талію. Вказівний та середній пальці лягли їй на живіт, легенько тиснучи на надприродницьке ядро. Енергія хлинула в дівчину життєдайним потоком, роблячи блакитні райдужки червоними.
— Тобі треба поїсти.
— Тільки після того, як ми вирішимо, що робити далі. Здається, у нас намалювалися величезні проблеми. По-перше, з вовкулаками. Я поділяю думку Честера. Ці сіроманські шкури замкнули нас у підпільній лабораторії на Теракотовому цвинтарі із надприродниками, яких Бальде чи хтось інший із «Неіснуючого загону» перетворив на пустотників, накачавши якоюсь гидотою.
— Можна поцікавитися, що робила там
ти
? У нас угода з тиграми, а не з вовками. Не кажучи вже про останні події, що потребують посилення оборони.
— Гадаю, Честер мав підозри щодо вовків, тому покликав мене. Не те щоб я тобі зараз Сідус наново відкрила, ти ж і сам знаєш, що цей чолов’яга наділений гарною інтуїцією та метким розумом. Недарма на запит вервольфа Росс відправив саме його. А щодо нашої оборони — Арес і Марс іще вночі запустили рубіновий протокол. Усі терції в бойовій готовності очікують будь-якого твого наказу. Шості на підхваті. Тренування тривають в інтенсивному режимі. Основні оборонні пункти в місті посилено.
Древній задумався, ковзаючи поглядом по брудному одягу. Він потер між пальцями тканину, погладив пучками засохлі плями на шкірі, а потім підчепив розрізаний рукав, питально дивлячись на дівчину. Та лиш відсмикнула руку, заводячи її за спину. Правда, пояснення було зайвим, чоловік і так знав, що тут попрацювали тигрячі кігті.
— Мінливець оцінив би тактику знекровлення цілого Прайду. Прибрати першого зама, двох найбільш перспективних бойовиків середньої ланки, які виконують вал складних і сумнівних завдань. А бонусом іще й тебе. Вовки викопали топірець війни, не інакше. Підозрюю, причина в малому Асері.
Майстриня кивнула, погоджуючись із теорією про дитя Росса.
— А на додачу допомогли викопати ще дещо. Точніше декого. У лабораторії була одна сяюча свідомість, яка пов’язана з усіма іншими. Здогадайся, кому вона належала.
— По ідеї, відьмі. Точніше не просто відьмі, а
плетениці,
яка вміє бачити й тримати ниті живих і мертвих. Це дуже хитре чаротворення, що вимагає значної сили та практики.
— По підручнику, але не вгадав. Свідомість належала немертвій, що пов’язана з Бальде. Закладаюся, що це була Ліліана Правдич, його дружина, яка, за чутками, померла років так сімдесят тому. Статуя на саркофазі — один в один її копія, на відміну від мертвого варіанта, що рухається, хоче мізків і чекає на свого Вікі. — Вікланка похитала головою. Вона нікому не побажала б бачити кохану людину навіки проклятою. Навіть ворогам. — Проте пустотниця не схожа ні на підняту, ні на покликану. Це щось значно гірше. І вона має ауру королеви немертвих, тої самої відьми-плетениці, що з легкістю піднімала пустотників, даючи їм другий шанс.
Алейн замовкла. Її енергетичний баланс вирівнявся, і тепер дівчина повністю усвідомила силу свого голоду, що проявився різко видовженими іклами. Жаль, вона не спокусилася на тигрика. Двох ковтків його бурхливої крові цілком вистачило б, щоб заповнити нішу витраченої енергії.
— Тебе ще щось турбує.