Страница 14 из 61
Дівчина відкинула телефон на стіл і одним махом перехилила залишки кави. То Ніл, за словами Рафаеля, упродовж ранку верхи знімав, а тепер бачте, різко став зайнятим. І чого, питається, було воду каламутити?
Вікс потягнула ще одну смужку сушеного манго. Погляд затримався на вітальні.
На дивані, де її втішав Тео...
А ось тут, за столом,
він розказував їй про Ігнісів дуб і торкався її гарячого лоба...
А он там
стояв зі схрещеними на грудях руками
, поки вона взувалася перед походом до архіву...
Усе з’їдене зануртувало в стравоході, пориваючись назад. Лисиця різко розвернулася обличчям до мийки, але наткнулася на уважні лазурові очі. Знагла у свідомість влетіла ідея.
— Рафаелю, а нам можна виходити надвір?
Юнак стиснув губи, прикидаючи, що дівчина може хотіти й чим це їм загрожує.
— Що в тебе на думці?
— Я хочу відвідати одну крамницю.
— Навіщо?
— Мені треба придбати дещо для запечатування, яким я хочу зайнятися сьогодні вночі.
Рафаель обіперся об стільницю навпроти Вікс і схрестив руки.
— Спробуй переконати мене в тому, що тобі це життєво необхідно. — Пальці махнули вздовж її тіла, закликаючи спершу зважити на самопочуття.
— Це робоче завдання, яке через напад і наступні події так і лишилося незавершеним. Мені треба закінчити його, щоб не підставляти наставника й увесь відділ.
— Ні.
Брови дівчини поповзли догори. Звісно, вона здогадувалася, що юнак так просто не погодиться. Але подібної категоричності Лисиця не очікувала.
— Ні? — м’яко перепитала, посмикуючи низ гольфа.
— Це недостатня підстава, — відповів, відводячи її руки. — До того ж моя сила не заліковує твою рану, лише притуплює реакцію тіла. Біль ослабне, але може проявитися будь-якої хвилини.
Вікс напружила щелепи. Їй було байдуже на біль. Вона могла його витримати. Чого витримати
не могла
— так це власної квартири, яка посилювала той біль устократ. Шепоту, що досі плескався у віддалених куточках її свідомості. Їй треба забратися звідси. І не просто забратися — треба зайнятися чимось, що вона вміє робити. Відволікти себе.
Тим паче в неї був чудовий шанс завершити запечатування. Ще й під наглядом надійного захисника, який, на відміну від Ніла, зміг би тихенько висидіти всю ніч. Поруч із ним шепіт замовкав. Якби ж тільки цей захисник не пручався.
Дівчина задумалася. Що могло його переконати?
Раптом її осяяло. Відштовхуючи геть маленьку Вікс у строгому сірому сарафані, яка віддзеркалювала її притулкове виховання і вже збиралася займатися моралізаторством на тему брехні, Лисиця смикнула манжети сорочки. Їй було соромно, що доводилося вдаватися до такого, та вона справді хотіла вийти. Хоча б кудись. Хоча б на трішки.
— Але Тео обіцяв допомогти. Він знав, як для мене це важливо.
Дівчина поволі підвела очі. Її слова змусили Рафаеля вагатися. Його губи стиснулись у вузьку лінію.
— Він справді обіцяв? — Вікс неспішно кивнула. Юнак пограв жовнами. На мить заплющився, а потім зітхнув: — Якщо так, у мене немає причин тобі відмовити. Але послуга за послугу.
— Чого ти хочеш? — обережно запитала, міркуючи, що знову наступає на вже знайомі грабельки.
— Після того, як розберешся із запечатуванням, ти переїдеш жити до вікланської Вежі.
Лисиця впустила щелепу. Занадто вже нерівноцінний виходив обмін.
— А як же моя квартира? І робота?
— Ми забезпечимо тебе всім, чим захочеш. Але там ти будеш у безпеці.
— Я буду полонянкою?
— Віксено, що ти верзеш, — обурився Рафаель. — Ще скажи, що ми як кровожерливі монстри будемо кров із тебе зціджувати.
— А ви не будете? — запитала, ледве тамуючи усміх у кутиках губ.
Юнак помітив це й запхнув їй до рота ще одну смужку манго, яке вона так уподобала. Вікс захихотіла, гучно плямкаючи.
— То коли йдемо?
Полегшення, що охопило дівчину, було занадто явним. Лисиця повисла на шиї у вікланця, а вже наступної миті, проковтнувши смаколик, побігла до спальні, на ходу показуючи йому пальцями сердечка й викрикуючи:
— Я тільки вдягнуся!
Рафаель розвернувся до мийки, полощучи чашку з-під кави холодною водою. Він питав себе, чи правильно вчинив, так швидко погодившись на прохання Віксени. З іншого боку, тепер у нього з’явився шанс стати свідком того, чим дівчина займалася. Можливо, це підкаже їм, хто вона така і хто за нею стоїть.
***
Алексіус і Лореляйн стояли зі своїми побратимами та посестрами по рангу в центрі довгої зали. Оформлення кімнати нагадувало чорно-червону шахівницю, щоправда, не з однією площиною, а з шістьма. Від цього з’являлося пригнічення й відчуття того, що ти маленький пішак — наступна жертва, затиснута в червоній клітинці, довкола якої дедалі більше стискається простір.
Після інформації, що її відьма-заклиначка видобула зі старого фоліанта, й опанувавши біль від утрати свого старшого, вікланці постаралися якомога швидше дістатися Вежі, щоб Мейв особисто змогла передати свої побоювання Грандмайстрові. Та зачарована стежка, що так швидко вивела їх до бібліотеки, після заходу сонця ніби сказилася. Вони блукали високою травою, не знаходячи виходу, аж поки перше проміння лягло на пощерблене каміння руїн. А нарешті досягнувши мети, дізналися, що всіх підмайстрів викликали на збори через те, що сталося вночі.
Лора до останнього пручалася, марно вештаючись палатами інтенсивної терапії. Без підтвердження Грандмайстра або інших майстрів дівчина досі переконувала себе, що, можливо, її старшого просто серйозно поранили і зараз він бореться за своє життя. Так тривало, аж поки Алексіус не затягнув її до порожньої вбиральні, міцно притискаючи до себе, даючи можливість виплакатися непомітно від інших. Опісля плече до плеча вони таки потрапили на збори.
Дев’ятка підлеглих Рубінового женця стояла мовчки. Без сліз. Однак і без своїх звичних масок, демонструючи увесь спектр негативних емоцій: від лютої ненависті, спрямованої на одну конкретну особу, яку знали лише зі слів тих, хто бачив її на власні очі, до відчаю, що проявлявся роздряпуванням власних долонь. Найстрашніше було дивитися на Неро. Його очі втратили синій відтінок і стали матово-сірими, а побіля ніг, рикаючи й кидаючись то туди то сюди, сновигала чорно-туманна пантера — єдине відлуння емоцій підмайстра. Зараз вікланець був максимально близько до межі бездушництва.