Страница 13 из 61
Юнак відставив каву, підхопив Вікс за стегна і всадовив прямо на стіл перед собою. Одна рука опинилася на шиї дівчини, а інша опустилася на живіт. М’який доторк його сили проник під шкіру, діючи, мов анестезія. Біль ущух, як і нудота. Дівчина повною мірою усвідомила, наскільки була виснаженою. А ще голодною.
Рафаель підхопив тарілку з хлібом і протягнув Лисиці під носа. Вікс узяла шкуринку, пом’яла між пальців і до половини запхала в рота. Вона ніколи не пробувала нічого подібного.
Свіжий, ледь теплий хліб танув на язику, ніби цукрова вата. У ньому траплялося чимало різних зернят, шоколадні кульки й навіть шматочки цукатів. Лисиця пожвавішала. Не особливо переймаючись пережовуванням, дівчина ковтнула решту шкуринки, хапаючи наступний кусень, ніби боялася, що частування зараз зникне.
— Агов, голодне дитя, ти так собі розлад травлення заробиш.
Вікс простягнула долоню, натякаючи на чашку, що стояла побіля плити.
— З молоком чи без?
— Ж, — ледь вимовила, вгризаючись у шкірку перестиглого персика.
На устах Рафаеля заграв слабенький усміх. Очі засяяли сумною радістю давно минулих днів. Зненацька юнак запитав:
— Ти знала, що
він
обожнював персики?
Застигнувши на кілька митей, дівчина пропустила момент, коли солодкий сік почав крапати на ноги. Рафаель змочив кухонний рушничок і заходився витирати густі помаранчеві краплі.
— У дитинстві персики були його сніданком, обідом і вечерею. Персики й свіжі булочки, що пекла кухарка Есма. Заради них він підривався ні світ ні зоря, інколи навіть мене стягував з ліжка, і ми разом із дітьми служок сиділи під гарячою пічкою, їли просту їжу й обмащували одне одного соком. Якось я мимоволі вибовкав про це батьку, і Тео відшмагали. Мовляв, аристократії немає чого ділити хліб із челяддю. Проте брат усе одно продовжував це робити. Він казав, що тільки в теплі кухні, а не в наскрізь пропахчених їдкими маслами кімнатах по-справжньому почувається вдома.
— Звучить чудово. Окрім частини з покаранням. Батько часто вас бив?
— Частенько. З виховною метою, як він зазначав. Щоб краще засвоювалося.
— Жах, — протягнула Вікс, старанно обсмоктуючи кісточку персика.
— Ну найбільше діставалося Маркусу й Тео як старшим. Мене майже не чіпали, зважаючи на мою хворобливість. Можливо, через те Маркус на мене досі злий.
— Через вісімсот років? Якщо це правда, йому варто сходити до психолога, — кинула дівчина, помалу кусаючи фінік, уважно спостерігаючи за тим, як Рафаель додає до кави молоко, що звідкілясь узялося в її порожньому холодильнику. На певній відмітці вона голосно замугикала, повідомляючи, що розбавляти досить. Нарешті отримавши до своїх перемазаних соком рук чашку, вона понюхала напій, блаженно усміхнулася й зробила пару ковтків.
Вікланець нетерпляче чекав вердикту, адже чи не вперше варив каву самостійно. Довелося навіть звертатися по допомогу до своїх підмайстрів, які завідували кількома мережами кав’ярень. Інколи ті власноруч навчали новачків готувати напої, знали якісь секрети, перевірені століттями.
— Шмакота, — протуркотіла Лисиця, простягаючи хлопцю смужку висушеного манго. Той ухопив її зубами й заковтнув, немов чайка рибину. Дівчина звела догори брови, а потім подивилася на свої порожні пальці.
— Що, не думала, що спокушуся?
Усе ще не вірячи власним очам, Вікс сконфужено видихнула:
— Але як? Навіщо? А як же кров?
Рафаель захихотів, злизуючи гранули цукру, що лишилися на губах.
— Вікланці цілком собі можуть споживати людську їжу. На тлі специфічної дієти вона, правда, трохи відрізняється через викривленість смаку, але не суттєво. Інша річ, що нам категорично не можна переїдати, не вживаючи при цьому крові для стимуляції травної активності або не вибльовуючи зайвого. Інакше наш шлунок просто зупиниться і їжа почне гнити. А це, сама розумієш, дискомфорт, біль, поганий запах із рота...
— Фу! Тобі обов’язково було це казати, поки я їм?
— А ти аж таке ніжне дитятко?
Вікс пхнула Рафаеля ногою у стегно. Той лиш вишкірився, піймав її стопу й пучками, ледь торкаючись, провів від п’ятки до пальців. Дівчина засіпалася, стріляючи в юнака лютим поглядом.
— Однозначно ніжне. Ще й на додачу досить ревниве, — продовжував дражнити вікланець.
— Та ну тебе, ікластий.
Рафаель скривився, ніби від зубного болю.
— Крім того, що це само собою образливо, то ще й некультурно. Ти це знаєш?
Лисиця опустила очі долу. Юнак нібито нічого такого й не сказав, але в неї виникло стійке відчуття того, що її щойно суворо вилаяли.
Перед носом з’явився мобільний. Вікс слухняно взяла його до рук і питально подивилася на вікланця.
— Кіт телефонує весь ранок, у п’ять разів частіше, ніж обіцяв. Мені навіть довелося взяти слухавку, щоб сказати йому, що ти досі спиш і що я тебе й іклом не торкнувся. Правда, він навряд чи повірив, судячи з кількості нецензурної лайки, якою мене нагородили. Це ж ти від нього нахапалася, так?
Відсьорбнувши кави й проігнорувавши запитання, дівчина набрала знайомий номер. Після десятка гудків, коли Лисиця вже хотіла від’єднатися й перетелефонувати пізніше, дзвінок прийняли. На тому кінці почувся засапаний голос Ніла.
— При-віт...
— Ти там що, з бігової доріжки скотився? — хмикнула Вікс, уперше зі вчорашнього вечора діставши змогу уважно оглянути Рафаеля, що навіть не подумав зрушити з місця.
У вікланця були фантастично довгі вії, райдужки зараз нагадували димчасто-лазуровий мармур із щедрим вкрапленням білої барви, а гвіздочки у вусі, яких без кільця та крапельки нараховувалося аж чотири штуки, увінчували камінчики червоних відтінків. Якби не його сутність, він з легкістю міг би стати іконою у світі моди. Юнак здавався недосяжним ідеалом, якому пасуватиме абсолютно все. Навіть ганчір’я, перемазане брудом.
— Вибач, я зараз трохи зайнятий. Поговоримо пізніше. Єдине — кровосмок тебе не займає? Не простягав до тебе руки чи свою пащеку?
Вікланець звів брови й махнув рукою, мовляв, що я тобі казав.
— Його звати Рафаель, і він був настільки милим, що приготував мені сніданок.
— Передай тому
милому
, щоб не заривався. — Звіддаля почулося гукання. Телефонний динамік на мить затулили, щоб відповісти. І що такого Вікс не можна було почути з тієї розмови? — Усе, я побіг. Наберу, коли звільнюся.
— Бережи се... — але в слухавці вже лунали гудки.