Страница 12 из 61
Дівчина підвела голову, щоб бачити його обличчя. Губи торкнув слабкий, проте щирий усміх. Юнак на мить посилив обійми. Первородні, помилуйте, вона так нагадувала зараз брата...
— І які ж преференції це мені надає? — поцікавився.
— Ну... — протягнула, складаючи губи так, ніби вони на двох уже зберігали кілька секретів. — Я завжди можу тебе вислухати, пообіймати, познущатися над твоєю тонкою душевною організацією... — Рафаелю заледве вдалося притлумити пирхання. — А ще ми можемо обговорити, якою скалкою в сраці є Маркус. Не криючись. Із матюками й під високоградусний алкоголь. Звісно, якщо маленьким дівчаткам це не заборонено.
Рафаель не стримався і розсміявся Вікс у волосся.
Ну хіба ж він міг відмовитися від такої спокусливої пропозиції?
***
темряву розітнув спалах вогню. а потім іще один. і ще. допоки все навколо не запалало.
крик. нелюдський, надсадний крик прошив скроні. хтось просився на волю.
затулила вуха, відчуваючи, як шкірою струмує кров. та крики не стали тихішими. навпаки.
хтось прошепотів її ім’я.
навіть не так. прогарчав його.
озирнулася.
у вогненно-рубінових райдужках плескалося розчарування й гіркота зради. Тео похитав головою. його плечі опустилися. він зробив крок назад, ніби кидаючи її, відмовляючись від неї.
побігла за ним, намагаючись затримати. спіткнулася.
— Тео, я не хотіла! не кидай мене!
кричала, але німотно.
відстань між ними росла. у легенях забракло повітря. риси хлопця змазалися.
вона зупинилася. замружилася, щоб не бачити, як її знову лишають позаду. як непотріб. як щось зайве. неважливе.
коли розплющила очі, він стояв прямо перед нею.
не кинув.
полегшення було занадто сильним. вона усміхнулася. простягнула до нього руки.
червоне сяйво вляглося, стало темнішим, каштановим. очі свердлили. проштрикували не тільки тіло, а й душу.
долоня штовхнула її у груди. земля під ногами зникла. сполохи згасли. все занурилося в чорнильну порожнечу.
полегшення змінилося розгубленістю.
а потім тваринним страхом.
і приреченістю.
вона падала. щораз глибше й глибше. вогненне сяйво лишилося десь високо вгорі. недосяжне. як і тепло сильних рук.
її таки знову покинули.
краще б вона померла.
***
На ранок Лисиці було ще паршивіше, ніж напередодні. Скроні нещадно пульсували. Щоки пекло від подразнень. Жахливо болів живіт. У голові голос Маркуса наново сичав, що вона тягар, найбільша їхня проблема і їй не місце ні по який із боків цього світу.
Ментальну маячню підживлювала й пуста напівтемна кімната, а також свинцеві хмари, що висіли за вікном, обіцяючи будь-якої миті пролитися нестримною зливою. Вікс провела долонею по постелі.
А чи не був нічний діалог усього-на-всього ще однією галюцинацією? Що робити, коли вона остаточно поїхала глуздом?
З огидним присмаком у роті й чітким бажанням запхнути голову під холодну воду та більше не витягувати, Лисиця вийшла на кухню, завмираючи за крок від порога.
На столі стояла велика таця з полуницями, бананами, апельсинами й іншими фруктами та ягодами. Поруч — тарілка зі скибочками нарізаного хліба, а далі в кількох піалах лежали жменьками сухофрукти та горіхи. У баночках було варення, джеми й масло. Карти, ноутбук та альбом перекочували на скляний столик перед диваном.
Порожній шлунок заскавчав, проте без натяку на голод. Рафаель, що дуже органічно вписувався в її кухню, відірвався від надписів на двох пачках кави.
— Ти як?
Дівчина похитала головою. Рафаель із розумінням кивнув.
— Сподіваюся, ти таке їси. Я не дуже полюбляю сучасні сніданки з жирним беконом та яєчнею, тож обирав з того, чому сам віддаю перевагу ще з часів свого людського життя.
Вікс ніяково перевела погляд із вікланця на стіл і назад. Юнак зволожив язиком губи.
— Якщо ти таке не їси, скажи, чого тобі хочеться, і я замовлю. Тобі треба поїсти.
— А? — Лисиця виглядала настільки приголомшеною, що зрештою аж потерла очі долонями. — Ні, я їм таке. Просто не думала, що ти заморочишся.
Рафаель лагідно усміхнувся. Це найменше, що він міг для неї зробити, щоб хоч якось згладити наслідки ночі. Поки юнак лежав поруч, Віксена спала, хоча й не дуже спокійно: смикалася, благала її не лишати й раз за разом кликала Тео. Та варто було йому встати, як її свідомість заполонило щось значно гірше. Рафаель усією аурою відчував потужність цих жахіть. Дівчина задихалася, її температура то підвищувалася, то падала, з очей знову текла кров. Вона борсалася й дряпала зап’ястки, ніби хотіла завершити розпочате напередодні. Виглядало занадто навіть для кривавої скорботи. Вікланець уже справді думав, що Тео таки перебрав із кров’ю, коли лікував її.
Віксені побачитися б із Грандмайстром, щоб остаточно розвіяти сумніви. Та перш ніж почати розмову щодо переїзду до Вежі, дівчину треба нагодувати й розворушити, бо зараз вона мала вигляд
бездушниці
— найбільш небезпечного виду вікланців, у яких начисто вигорали емоції. Вороття з такого стану не було. На їхнє щастя, Вікс досі реагувала.
Юнак легенько підкинув одну з пачок у повітря.
— Стовідсоткова арабіка чи арабіка з робустою?
Брови Лисиці зійшлися на переніссі, ніби запитання, що прозвучало, було з царини вищої математики.
— Дурненька, яку саме каву ти любиш?
Низ живота прошив спалах болю, такий сильний, що Вікс аж охнула, згинаючись удвоє. Вікланець одразу ж відклав обидві пачки. Дівчина махнула рукою, затримуючи його на місці. Тихенько вимовивши «арабіка», вона поспішно зникла за дверима ванної.
Коли Віксена з’явилася знову, крові на її обличчі більше не було. Зате тепер занадто явно проступили хвороблива блідість, вени на скронях і синці під очима. Губи також забарвилися в синій відтінок. За час її відсутності Рафаель устиг зварити каву. Вікс підійшла до нього й спробувала взяти чашку, однак юнак підняв ту високо над головою. Оскільки він був вищим, а Лисиця почувалася жахливо слабкою, дістатися до напою було зась.
— Ніякої кави на голодний шлунок. Чи ти хочеш, щоб тебе знову скрутило від болю?
— Але я не хочу їсти. Мене нудить.
Лисиця притулилася до вікланця, ніби той був єдиною поверхнею, на яку можна спертися.
— А доведеться. Тебе вже мало за вітром не хитає.