Кали-юга

Відчуття було настільки реальним, що вдарила тривога: ти не пристебнута! Негайно пристебнися! Але збентеження минуло, страх зник — залишилося лише чудове відчуття польоту. Відчуття свободи й могутності — та що там, всемогутності! Шість дронів у піднебессі, сьомий розвідник; шолом, клавіатура, джойстики, дисплеї — усе це була вона, Калина Бадрачук.

У небі над полігоном.

Вона бачила все — буквально все! — на всі боки світу, з недоступною для людського ока чіткістю. Не повертаючи голови, не віддаючи команд. Повна сфера огляду! Запаморочилося в голові, але це швидко минуло. Вона відчувала пружний вітер і завихрення від гвинтів, тепло сонячного проміння, що ковзало стелс-покриттям, потужну, упевнену роботу моторів, вагу бомб у захватах, заряд енергії в акумуляторах — і багато іншого, для чого їй не вистачило слів.

— Оф-фі-геть!

Хтось відгукнувся луною. Вундер? Вона відчувала його як частину себе. Альтер его? Внутрішній голос? Накази віддавалися й виконувалися самі, і відповіді народжувалися самі. Завдання, згадала Калина. Внизу виникли позначки цілей. Дитяча забава! Як у них можна не влучити? Металеві пальці-захвати розтискалися в точно вивірений, єдино можливий момент; бомби йшли вниз, пірнаючи в розпростерті люки мішеней, падаючи в самісінькій гущавині ворогів-манекенів, щоб завдати під час вибуху максимальної шкоди.

Вибухів не було. Чому?!

Тому що все це — гра. Захоплива, цікава гра. Їй потрібні справжні вороги! Справжні бомби, справжня кров, розірвані тіла, палаючі танки та БТРи!

Хвилин сорок Калина носилася в небі: злітала вгору, стрімко падала до самої землі, так, що солодко завмирало серце — у неї є серце? правда?! — на поземному носилася над полігоном, змушуючи траву колихатися морськими хвилями, зеленим кільватерним слідом…

Коли в акумуляторах залишилося п'ять відсотків заряду, вона з жалем повернулася на базу. Стягла з голови шолом — світ був тьмяним, тісним, втративши добру половину барв.

Як у в'язниці, подумала вона.

— Ну ти дала джазу! Гей, з тобою все гаразд?

Над нею схилився стурбований Лео. Калина моргнула й прийшла до тями. Усе повернулося: звуки, фарби, простір.

— Все гаразд. Інтегральний режим… Це щось!

— Покажеш?

— Пізніше, — збрехала Калина, не дивлячись Лео в очі.

Не покажу. Це для мене. Тільки для мене!

Що ти несеш? Лео — чудовий хлопець, твій напарник. Побратим. І до тебе небайдужий, але це це до діла не стосується. Він має всього навчитися. Раптом із тобою щось трапиться? На війні всяке буває. Хто тоді…

Ні! Не віддам!

Їй стало страшно.

Ти що, наркоманка? Не хочеш ділитися дозою?! Звідки в тебе ця жага крові? Так, тобі доводилося вбивати. Скидами з дронів — багато разів, ти давно втратила лік. Один раз — з автомата, впритул, коли на позицію незрозуміло як просочилася ворожа ДРГ. Потім довелося кров із плитоноски й куртки відпирати. Не свою, чужу.

Смерть ворогів тебе не нервувала, але й не тішила. Що на тебе сьогодні найшло? Жадаєш повторити?! Повернутися в інтегральний режим?

Ні. Не можна.

Не сьогодні.

Звіт старшого сержанта Бадрачук був коротким:

«Протестовано інтегральний режим. Було залучено шість дронів-бомбардувальників плюс розвідник. Світлий час доби, ясна погода, без опадів, вітер мінімальний. Усі цілі успішно вражені. Інцидентів та ускладнень нема».

Уночі їй знову наснився бик. Величезний, страшний. Бик — і вириті ним траншеї з окопами, на тисячі кілометрів навколо. Калина прислухалася до себе. Страху не було, була тільки ненависть. Так, з ненавистю в обіймах, вона і проспала до ранку.

Коли Вундер знову запропонував їй увійти в інтегральний режим, вона не відповіла й мовчки ввімкнула інтерактивку.

Через день їхню групу підняли по тривозі. Двадцять хвилин на збори.

— Готуй вісім пташок. Заряди: десять РКГшок і шість «Зайчиків». РКГшки окремо, «Зайчики» окремо.

— Плюс-плюс!

Лео почав споряджати дрони.

Додавши зуму, Калина наблизила ворожу колону, що поспішала на рубіж розгортання: розвідник був уже в небі. Роздовбаною ґрунтівкою вздовж посадки повзли два танки та чотири бехи, тягнучи за собою довжелезні хвости пилу, що клубочився не гірше за димову завісу.

Від триокого розвідника завіса не допомагала.

Передати координати арті? На віддалі глухо гахнула гармата: раз, другий, третій. У бліндажі, де засіли Калина з Лео, звуки виходів були ледь чутні. Арта вже працювала — сусіди, «Очі гніву» зі своїми «Лелеками», теж не спали, передаючи артилеристам координати цілей.

Били не по колоні, яку засікла Калина.

Вона підняла розвідника вище, прикрутила зум, розширюючи поле огляду. Біля перехрестя шосейки та ґрунтівки спухали димні гриби розривів, здіймалися оранжево-чорні клуби чадного полум'я. Ворожа техніка горіла й вибухала, але роботи арті ще вистачало з лишком. Калина нарахувала з десяток цілих залізяк — вони розповзалися тарганами, поспішаючи розосередитися, але при цьому вперто продовжували рухатися вперед, до лінії фронту.

Вона перевела погляд на колону, що пилила вздовж посадки. Нічого, самі впораємося. Сім із половиною кілометрів, поки долетимо — буде шість із половиною. Робоча дистанція, навіть із запасом. Треба доповісти командиру.

— Прийнято. Працюй. За результатами доповіси.

— Плюс! Працюємо.

Вона обернулася до Лео, який завмер в очікуванні:

— Пташок — на позицію! Вилітаємо.

— Плюс!

Вона відразу підняла дрони на пів кілометра — щоб уникнути випадковостей, включно з «дружнім вогнем». Внизу спливали назад прямокутники зелених полів, поцятковані вирвами, кучеряві смуги лісопосадок із вигорілими лисинами, буро-сірі стрічки доріг. Ось і передній край. Там кипів бій, усе заволокло димом і пилом, підсвіченими зсередини спалахами розривів, пронизаними вогняними трасами кулеметних черг.

Вундер позначив дюжину цілей. Калину обпекло гостре бажання накрити їх усіх одним махом. РКГшки — по техніці, «Зайчики» — по піхоті, й атака захлинеться. Одна з позначених цілей оповилася димом, бризнула уламками, спалахнула. За двадцять метрів від палаючого БТРа злетів у повітря стовп землі й диму, розкидавши в різні боки ворожих солдатів.

«Канюки» з FPV-дронами. Зараз вони працювали тут, на нулі. Ось нехай і працюють. У Калини своє завдання — колона.