Страница 86 из 92
Та справа була, звичайно, не в тім, що він загордився, де там, він був похмурим з самого початку, він механічно підводився, коли пили за Сталіна, за перемогу, за щось іще, пив багато, закушував мало і не бачив нікого, окрім маленького червоновухого чоловіка, який стояв, так би мовити, перед його внутрішнім зором і над силу ворушив задерев'янілими губами: "Прошу простити!.."
Патефон грав "На сопках Маньчжурії", полковник Добренький співав "Ой ти, Галю, Галю молодая...", потім співали і "Хаз-Булат удалой", і "Коробочку", і щось іще, і Манька Борисова більш од усіх надривалася й верещала до сліз, а потім, здається, ще й танцювали під той же патефон, а прокурор сидів на одному місці, пив, дивився в одну точку і не бачив перед собою нікого, окрім Чонкіна, котрий ворушив губами: "Прошу простити!"
Бачачи, що прокурор настільки очамрів і загордився від найвищої подяки, що нікого знати не хоче, всі врешті-решт махнули рукою, перестали на нього зважати, і потім ніхто не міг згадати точно, коли і як він пішов.
Як свідчила згодом дружина його Азалія Митрофанівна, додому прокурор з'явився посеред ночі, нічого особливого у його вигляді вона не побачила. Пальто на ньому було, звичайно, розстебнуте, частину ґудзиків він десь розгубив, і хлястик був одірваний, і правий бік увесь у крейді, і права щока роздряпана, але подібне з ним траплялося й раніше. Але ось що правда, то правда,— поводив він себе дещо незвично. Не галасував, не буянив, а навпаки, старався поводитись зовсім сумирно, скинув у передпокої чоботи й онучі, пройшов босоніж до свого столу, увімкнув настільну лампу і сів щось писати. Він завжди писав на п'яну голову якісь листи і заяви, але звичайно з криками, з биттям себе в груди, з погрозами, що він щось негайно вчинить, а цього разу все мовчки. Раз він підвів голову, і Аза помітила, що на щоці його тремтіла сльоза. Вона стурбувалася й хотіла запитати, що сталося, але не запитала, боячись розбудити в ньому звіра.
Він продовжував щось писати і, як з'ясувалося згодом, то були варіанти однієї й тієї ж думки: "Процес над Чонкіним прошу вважати недійсним" (закреслено), "Мою промову прошу вважати недійсною" (закреслено)...
Він писав, закреслював, жмакав папір і жбурляв під стіл, а потім стомився, зронив голову на руки і в такому положенні завмер. Аза заспокоїлася й задрімала, і їй здалося, що спала вона зовсім недовго, та, коли прокинулась, Павла Трохимовича в хаті вже не було.
Коли б Аза вчасно виявила і відсутність рушниці, вона могла б іще вискочити на вулицю і, можливо, навіть відвернути нещастя (хоча, звичайно, малоймовірно), але їй, як вона згодом пояснювала, і в голову не могло прийти, що він ц е зробить.
В той час, коли вона лежала з розплющеними очима і думала, куди б міг подітися її чоловік, він стояв біля нужника з рушницею, і рушниця його була заряджена жаканом.
Було темно, підмерзало. Зривався вітер, і снігова крупа сипалася крізь рідкі зорі. Все довкола побдліло.
"Ну, все! — казав собі прокурор.— Тепер уже все".
Рішення його було непохитним. Він думав про те, що станеться, без остраху, спокійно, ніщо не могло йому перешкодити, і він не квапився.
Десь він читав чи чув, що перед смертю людина згадує все своє життя від початку й до кінця, і особливо яскраво — дитинство. Він також спробував згадати щось із дитинства, але нічого не пригадувалося, крім того, що він був товстим і незграбним хлопчиком і в залізничному училищі, де він розпочинав свою освіту, його звали Ковбаса.
Невиразно згадувалися й молоді роки, коли він, підрослий і схудлий, ходив у шкірянці з наганом, і ловив якихось мішочників, і вривався у квартири якихось буржуїв, і був у продзагоні, і брав участь у розкуркулюванні та в чомусь іще подібному, і згадувалися йому якісь люди, котрих він відправляв або в тюрму, або підводив під розстріл, і, як йому здавалося тепер, всі вони були схожими на Чонкіна, всі ворушили задерев'янілими вустами і просили простити.
Та він діяв від імені революції, яка нікого не дозволяла прощати, не дозволяла розслаблятися, вимагаючи все нових і нових жертв в ім'я світлого майбутнього, котре ось-ось мало настати.
Він не прощав і не розслаблявся, і кимось, але не собою, все жертвував, і вже, здається, зовсім втратив людську подобу, а йому казали: мало, мало. І вимагали ще щось зміцнити, і щось посилити, і він згодом став помічати, що діє не так з почуття обов'язку і зовсім не з вищих міркувань, а зі страху, що його звинуватять у злочинній м'якотілості, себто в тому, що був іще недосить жорстоким, і він намагався бути жорстоким достатньо, і про всяк випадок навіть із запасом, але' совість гризла його зсередини. Він намагався залити її горілкою — не виходило. Життя, по суті, стало суцільним катуванням, і ніякий суд не міг присудити гіршої покари.
Поклавши підборіддя на цівку рушниці,,прокурор думав, щось бурмотів, щось вигукував, і лице його було мокрим од сліз.
— Ну, гаразд,— сказав він собі.— Досить! Людиною бути не зумів, а жити гадом повзучим, черв'яком, тарганом, ні вже, даруйте.
Щоб здійснити задумане, перш за все треба було скинути чобіт, що він і спробував зробити, але в цей час у нужнику почувся натужний кашель, скрипнули дверці, якийсь чоловік, присвічуючи собі сірником, вийшов назовні.
— Хто тут? — злякано спитав чоловік.
Прокурор мовчав. Чоловік наблизився, і Павло Трохимович упізнав у ньому свого сусіда військкома Курдюмова, той був у чоботях і в шинелі, накинутій поверх білизни.
— Трохимович? — здивувався Курдюмов.— Ти чого тут стоїш? Гуляєш?
— Гуляю,— відповів прокурор похмуро.
— З рушницею?
— З рушницею.
— Гм. Та-ак! — Поведінка прокурора видалася Курдю-мову дивною.— Холоди нині стоять незвичні,— пожувавши губами, сказав він.— Минулого року, пригадую, я ще на Жовтневі в гімнастерочці бігав, а тепер ось і в шинелі зимно. Га? — Військком позіхнув, широко роззявивши рота.
Прокурор нічого не відповів. Він стояв, зіпершись на рушницю, і дивився повз Курдюмова. Холодна сльоза зірвалася ? підборіддя й покотилася кудись за комір.