Страница 87 из 92
— Все-таки не розумію,— мовив Курдюмов,— як це люди не усвідомлюють необхідності культурної поведінки в місцях загального користування. В нужнику достатня кількість необхідних вічок, а вони мостять купи перед дверима і де попало, так що без сірників дуже просто можна втелюжи-тися в якийсь екскремент. Ти б, Трохимовичу, як прокурор, вивісив оголошення, що хто буде злісно срати мимо дірки, буде притягнутий до кримінальної відповідальності. Га, Трохимовичу? Вірно ж кажу, га?
— Йди ти на...— процідив прокурор крізь зуби.
— Що? — не второпав Курдюмов.
— Йди на... сволото! — чітко повторив Євпраксеїн.
— А-а,— сказав Курдюмов і, втягнувши голову в плечі, негайно пішов геть.— Гей,ти! — закричав він звідкілясь з пітьми.— Ти б хоч рушницю покинув. Нічого з рушницями по ночах!
Але прокурор його вже не чув.
— Пора! — мовив сам до себе.— Досить! Досить! — повторив він, впираючись лівим носком у правий задник.— Насолодився життям, погуляв, дякую, і бувайте!
Над силу стягнув чобота, потім, дриґаючи ногою, розмотав і скинув онучу. Вітер підхопив її і поніс, перевертаючи.
— Ну ось,— сказав він з полегшенням,— а далі вже зовсім просто.
Спираючись на цівку рушниці, він підняв праву ногу і встромив великого пальця в дужку спускового гачка. Залишалося тільки поворушити пальцем, так, лише поворушити пальцем, і все буде одразу ж остаточно вирішено. І що дивно, він не відчував ніякого страху перед тим, що має статися, він був абсолютно спокійним.
— Ну, гаразд,— мовив він і, накривши підборіддям цівку, спробував поворушити пальцем, але нічого не відбулося, і прокурор не одразу зрозумів, що його власний палець відмовляється йому підкорятися.
— Дурниця якась,— пробурмотів він і знову спробував поворушити пальцем, і знову палець не послухався. Це було дивно й незрозуміло, він вирішив натиснути усією ногою, але й нога, зігнута в коліні, не поворухнулася.
"Та що ж це таке? — подумав він майже панічно.— Невже я такий боягуз і ганчірка, невже я не можу зробити те, що хочу? Адже я готовий до цього, я не боюся цього, я цілком спокійний".
— А! — скрикнув він, наче рубав дрова, і, виставивши вперед плече, ще раз зробив вольове зусилля, аби натиснути ногою, та вона була нерухомою. Весь його організм бунтував і відмовлявся виконувати послані мозком накази.
Від внутрішньої напруги йому стало жарко, і дихання почастішало. Він вирішив перепочити, зібратися з новими силами, приспати пильність організму.
— Зараз,— пообіцяв він собі,— зараз все буде гаразд. Треба тільки взяти себе в руки. Я ж справді не боюся, я готовий. Нічого страшного у смерті немає. Смерть не нещастя, смерть — це просто ніщо, порожнеча.
Він відчув, що його б'є пропасниця, і течія думки змінилася. "А як же інші? — подумав він.— Інші ж не кращі за мене. Вони грабують, ріжуть, брешуть, зраджують найближчих друзів, відрікаються від дружин, дітей і батьків і, нічим не терзаючись, доживають свій строк і спокійно вмирають у своїх постелях. А я ще молодий і повен сили, я б міг ще щось зробити, за віщо ж мені, коли я так страждав, смертна кара? Я жити хочу, жити! Хай ким завгодно — негідником, бандитом, гадом повзучим, черв'яком, тарганом, але тільки жити!"
Йому стало страшно, як ніколи, він відчув, що весь тремтить, і піднята його нога смикається мимоволі, і палець ось-ось натисне на спусковий гачок.
— Не хочу! — хрипко прокричав він у простір і поворушив ногою, щоб висмикнути палець.
В цей момент він втратив рівновагу, наступив усією вагою на спусковий гачок і одночасно закрив цівку долонями, ніби намагаючись стримати смерть, що рвонула звідтіля.
Вогняна куля спалахнула в його долонях, пронизала їх наскрізь і пругко ткнула в підборіддя. Щось глухо тріснуло, засяяло і поширилося навколо бузкове світло.
Павлу Трохимовичу стало так добре, як не бувало ніколи досі. Він відчув, що стає калюжею, котра розтікається, розтікається і входить у пісок...
66
Коли люди збіглися до місця події, там все вже було оточено міліцією і людьми в цивільному. Прокурор зі спотвореним обличчям лежав навзнак. Руки й ноги розкинуті, рушниця відкотилась убік. Одна нога в чоботі, друга — без. Азалія Митрофанівна стояла поруч і, кусаючи губи, дивилася осторонь. Два міліціонери замірювали щось довгою рулеткою, один з допомогою магнієвого спалаху фотографував, головний лікар райлікарні Раїса Семенівна Гур-вич, поклавши зошита на капот міліцейського автомобіля, при світлі кишенькового ліхтарика писала свій висновок. Майор Фігурін, в новенькій, перетягнутій ременями шинелі, стояв, широко розвівши ноги і заклавши руки за спину. До Фігуріна протиснувся товстий лейтенант міліції.
— Ось,— сказав він, подаючи аркуш паперу.— Лежало в нього на столі.
Фігурін підніс аркуша до очей і освітив ліхтариком.
— П'яна маячня,— сказав він, побіжно ознайомившись, і поклав папера до кишені.
З тих пір ніхто цього аркуша не бачив, і точний зміст його лишився таємницею, але згодом зі слів Азалії Митрофанів-ни стало відомо, що передсмертна заява складалася з однієї фрази: "Моє життя прошу вважати недійсним".
67
Повернувшись до себе в Установу, майор Фігурін ще довго займався цією справою. Йому дзвонив і полковник Добренький, і Борисов, і хтось іще. І сам він дзвонив в область Лужину,,котрий поїхав туди одразу після суду. Потім приходив новий редактор газети Лівшиць, просив прийняти, незважаючи на пізній час. Лівшиць хотів порадитись, чи давати в завтрашньому номері повідомлення про смерть, а якщо давати, то в якому вигляді: "раптово помер" чи "трагічно загинув".
— Яка там трагедія? — похмуро сказав Фігурін.— Загинув, як боягуз.. Дезертирував у найгостріший момент. Напишіть приблизно таке: "Покінчив життя самогубством у стані важкої депресії, викликаної хронічним алкоголізмом".
Тієї ночі Фігурін майже не спав. Після того, як Лівшиць пішов, він ще провів оперативну нараду.
День попереду мав бути важким. Виконання вироку і окремий суд над рештою спільників. Було вирішено спільників судити "загальним списком", без прокурора, присудити до заслання на невизначений термін у віддалені райони Сибіру.
Викликали на нараду начальника станції і запропонували йому за ніч підготувати до відправки спецешелон. Начальник божився, що в нього немає в наявності жодного вільного вагона.
— А вам потрібен цілий ешелон! — кричав він.— Ви жартуєте! Де я його візьму?
Йому сказали: