Страница 49 из 92
— Заходь, заходь,— сказала вона.— А ми якраз обідать збиралися. Скидай свій макінтош і поганяй у столовку, там твій дружок сидить, длубається в носі.
Зачекавши, доки Ревкін підніметься сходами, вона провела його у приміщення, яке називала столовкою. Це була велика зала з мозаїчним паркетом, дорогими люстрами і шторами. Біля вікон стояли в діжках фікуси й пальми, на стінах висіли мисливські пейзажі, а серед них портрети Леніна й Сталіна. Господар дому сидів за величезним столом, призначеним, очевидно, для великих прийомів,.і тому сам видавався маленьким.
— О, кого я бачу! — зрадів він.— Ну, Параско, тепер нікуди не дінешся, став горілку.
Він вийшов із-за столу, потиснув Ревкіну руку, поляскав його по спині, пом'яв як належить.
— Сідай, друже, сідай.— Худобченко вхопив за спинку, поволік по паркету і підтягнув до Ревкіна горіхового стільця.— Ось сидю тут та й думаю: це ж треба, яка розкіш! І хто у ній жив? Буржуї. А тепер сидю я, Петро Худобченко, хлопець з хліборобської сім'ї. Все ж таки революція не дарма, я гадаю, здійснилася.— Він ляснув у долоні, з'явилася дівчина у фартусі і в наколці.— Натусю,— звернувся до неї Худобченко,— Андрію Єремійовичу прибор принеси. Зараз вип'ємо, борщу рубонемо. Справжнього. Не те шо у вас, кацапів, якісь щі. Капуста та вода. А тут буряки, помідори, морква, сметана...
Він почав довго й барвисто викладати рецепт приготування борщу, а потім вареників різних сортів, а далі — галушок, та ми переповідати ці рецепти не будемо і відсилаємо бажаючих до кухарської книги.
Випили, закусили, і тільки після цього Ревкін вирішив поділитися своїми неприємностями. Він розповів, як Фігу-рін з'явився в Долгові, як викликав до себе всіх, у тому числі й Борисова, як був надрукований у газеті нарис про капітана Милягу. Худобченко слухав зі співчуттям, а Парасковія Микитівна навіть просльозилаія, вона завжди легка була на сльози.
— І ось, ти розумієш,— закінчив свою розповідь Ревкін,— вони мене звинувачують, що я дискредитую органи.
— Пойняв,— Худобченко відсунув недоїдений борщ і запалив.— Історія, що й казати, неприглядна. Ну, а для чого ж ти це робив?
— Що — робив? — не зрозумів Ревкін.
— Ну та це... дискредитував?
— Петре Терентійовичу,— сказав Ревкін,— мені зараз не до жартів.
— Та я ж хіба жартую? Я тебе серйозно питаюся, нашо ти це робив?
— Петре Терентійовичу,— сказав з образою Ревкін,— ти, можливо, мене не так зрозумів. Я тобі кажу, що цей Миляга...
— Та шо мені твій Миляга? — мовив Худобченко.— Мене цікавить не Миляга, а Андрюха Ревкін, себто ти.
— Але ж у тім-то й річ, що Миляга...
— А я тобі кажу, мені на твого Милягу наплювать і розтерти,— і він дійсно плюнув і дійсно розтер.
Ревкін спробував зайти з іншого боку.
— Петре Терентійовичу, ти мене добре знаєш?
— Ну, знаю,— погодився Худобченко, але, як видалося Ревкіну, не зовсім упевнено.— Горілку пили, на рибалку їздили.
— І все?
— А шо ше?
— Але ж ти мене знаєш з двадцять п'ятого року.
— Ну, гаразд, згоден, знаю з двадцять п'ятого року. Але поверхово.
— Поверхово? — перепитав Ревкін, сподіваючись, що він не розчув. Він навіть повернувся до Параски, шукаючи співчуття, але та сором'язливо опустила очі.
— Аякже ж. Звісно, поверхово. Ми хоч і з двадцять п'ятого року, а коли згадать, про шо балакали, ну, окрім, конешно, службових питань, а так, як ото кажуть, на дозвіллі? А ні про шо. Як ото сьогодні, про борщ, про горілку, ну, на рибалці, значить, обговорювали, клює не клює, ну, "а блешню ти мене вчив ловити взимі. І це ж усе з самого двадцять п'ятого року і по сьогодні. А всередину я ж до тебе не залазив і, шо там у тобі твориться, не знаю.
— А рекомендацію в партію не ти мені давав?
— Ну, це шантаж! — вирвалося в Парасковії Микитівни.
— А ти помовч! — цитьнув на неї Худобченко.— Тут чоловіча розмова. Відносно шантажу не знаю, а нащот рекомендації, ну, давав. Ну й шо? Я теж людина, можу й помилиться. Може, Ленін Троцькому давав рекомендацію, відкіля я знаю.
— Значить, ти мене вже з Троцьким рівняєш?
— Та ні, це я для примєру. Я й зараз можу сказать, шо працівник ти був непоганий, діловитий...
— Чому — був? — закричав Ревкін майже із жахом.— Я ще, здається, не помер.
— Та ну тебе! — махнув рукою Худобченко.— Ти, я бачу, ше й демагог хороший. Був, не був, я ж не про те, а про те, шо коли органи в тобі сумніваються, так, може, вони тебе краще знають, в них, може, є підстави.
Ревкін підвівся. Він хотів піти мовчки, але важко було не висловитися.
— Так,— сказав він гірко,— ось ти, виявляється,який. А я ще вважав тебе другом.
Худобченко нічого не відповів. Він сидів, обхопивши голову руками, і дивився в стіл.
— А шо друг? — сказала раптом Параска.— Ти там шось накоїв зі своїм Милягом чи як його, а Петро має тепер за тебе голову класти? А то друг, друг. Та якшо 6 ти був настоящий друг, так ти б в такому своєму положенні й порога нашого не переступив. Ти ж знаєш, шо Петро хворий, шо він не сам, шо в нього діти...
— Та діти тут ні при чому,— сказав Петро.— І ні при чому, шо я хворий. А головне те, шо я комуніст. Дружба, конешно, нічого не скажу, діло святе, але, як комуніст, я партію ставлю на перше місто, а дружбу — на друге.
Він злегка одкинув голову і звів очі до стелі. В описувані часи не було ще прихованих телеоб'єктивів, не було надчутливих мікрофонів. Але Петро Терентійович не сумнівався: десь (можливо, в стелі) є якесь око, що все бачить, і є якесь вухо, що все чує. І цьому Вуху, і цьому Оку Худобченко говорив: погляньте, який я принциповий, погляньте, який я падлюка. Немає такої підлості, якої не зміг би я вчинити.
— Ну, що ж,— сказав Ревкін, підводячись,— я бачу, мені тут робити нічого.
Худобченко нічого не відповів. Він сидів набурмосившись, не дивлячись на Ревкіна, і обличчя його було червоним. Параска стояла в дверях, схрестивши руки на своїх пишних грудях.
— Ну, я піду,— мовив Ревкін зі слабкою надією, що його зупинять.
Худобченко змовчав, а Параска відступила, звільняючи дорогу.
— Я пішов,— ще раз сказав Ревкін.
І знову йому ніхто не відповів. Він спустився донизу, вихопив з рук швейцара плащ і вискочив геть.
б
Худобченко все ще сидів, підперши голову руками. А потім схопив графин, налив собі повну склянку і випив залпом.
— Ти шо! — кинула Параска з Докором.— Тобі ж не можна стільки.
— А! — махнув рукою Худобченко.— Такого друга втратив,— сказав він і заплакав.