Страница 48 из 92
— Так ось що, любий,— проказав він, чітко вимовляючи кожне слово,— ніяких Федотів Федотовичів я особисто досі не знаю. І газета наша "Більшовицькі темпи" — орган не Федота Федотовича, а райкому партії, і прошу це добре зарубати собі на носі. А поки що я усуваю вас від роботи і порушую проти вас персональну справу.— Називаючи Єрмолкіна на "ви", він наче відсував його за ту риску, за якою з людиною говорять вже не як з товаришем, а як з ворогом.
— Оце-то так! — мовив раптом Борисов.
— Товаришу Борисов, ви щось хотіли сказати?
— Так, скажу.— Борисов підвівся і заговорив неквапно.— Я тут, Андрію Єремійовичу, дещо не зрозумів. Я собі думав, що бюро в нас колективний орган, а ви товариша Єрмолкіна начебто самі усуваєте від роботи і самі порушуєте персональну справу. Так ось, мені не зовсім зрозуміло, навіщо ж ми сюди зібралися? Це перше. А друге, чого я не зрозумів, так це вашого ставлення до загиблого капітана Миляги. Зараз, як ви знаєте, йде війна зі смертельним нашим ворогом. Ну, я не стану вам говорити, що війна дуже тяжка. Коли не тільки зовнішні, але й внутрішні наші вороги різко активізувалися. І не десь, а в нашому районі. Ви пам'ятаєте, тут орудувала, можна сказати, у нас на очах банда Чонкіна. І ви не згірш мене знаєте, ким виявився оцей так званий Чонкін. І про Курта достославного ви також, я гадаю, чули. І в цих умовах, коли нашим партійним, можна сказати, обов'язком є протиставити таким бандам наші органи, в цих умовах я не можу зрозуміти, для чого першому секретареві райкому партії потрібно, щоб працівники органів в очах населення виглядали зрадниками і перекинчиками.
Ревкін добре знав Борисова і розумів, що той ніколи б не зважився йти супроти думки свого начальства. І коли він зараз це робить, то не інакше, як з чийогось благословення. Ревкін припинив обговорення і знервований та роздосадуваний поїхав додому. Аглая, що не чекала його так рано, здивувалася:
— Ти що, захворів?
— Ні,— відказав Ревкін і, подавшись до своєї кімнати, закрився зсередини.
У замкову щілину Аглая бачила, як її чоловік, заклавши руки за спину, швидкими кроками ходить з кутка в куток по кімнаті. Час від часу він вивільняв руки, аби пригрозити комусь кулаком.
— Нічого! — виголошував він, розмахуючи кулаком.— Ви не на такого натрапили! Я також кусатися вмію! Я вам ще покажу!
І знову закладав руки за спину, і знову швидко-швидко ходив з кутка в куток. Раптом вискочив з кімнати:
— Де машина?
— Пішла в гараж.— Припалюючи "Біломор", Аглая нервово ламала сірники.
— Дзвони до Мотьки, хай катає сюди!
— Та що там сталося?
— Нічого не сталося. Дзвони, кажуть тобі!
— Якщо ти дозволяєш собі так розмовляти з дружиною,— скипіла Аглая,— то сам і дзвони.
Ревкін зупинився й поглянув на Аглаю. Він подивився на неї тим безжальним поглядом, яким дивився лише на ворогів народу.
— Товариш Ревкіна,— сказав він тихо, але чітко.— Я тобі не як чоловік, а як твій партійний керівник наказую...
Аглая метнулась до телефону. Моті в гаражі не виявилося, сказали,що вона в чайній. А в чайній не було телефону. Аглая послала в чайну сина Владилена, а сама, палячи цигарку, ходила під дверима чоловікової кімнати.
Нарешті з'явилися Владилен з Мотею. Машина стояла біля хвіртки. Аглая кулаком постукала в чоловікові двері. Той вискочив і бігом до машини. Мотя з Аглаєю за ним. Поки вони добігли, Ревкін вже нетерпляче йорзав на правому сидінні.
— Гайда швидко! — прикрикнув він на Мотю. Нервовість його передалася й Моті, вона довго не могла
втрапити ключем в замок запалення. Аглая забігла справа, відчинила дверцята.
— Андрію, ти як дружині скажи мені, куди ти?
— В обком! — кинув він, вирвав дверцята з її рук і ляснув ними.
Машина з місця рвонула і помчала, занурюючись в калюжі, оббризкуючи випадкових перехожих.
4
Дорога була довгою. Вона заколисувала. Через півгодини Ревкін сидів уже в звичайній своїй величній позі і, позиркуючи навсебіч, спокійно зважував шанси.
"Ви, Ідіот Ідіотович,— подумки звертався Ревкін до далекого Федота Федотовича Фігуріна,— здається, трішки помилилися. В погоні за дешевою популярністю ви вирішили половити рибку в каламутній воді".
Ревкін розумів, що Миляга як такий навряд чи всерйоз цікавив Фігуріна, котрий просто шукав привід для заміни керівництва району своїми людьми. Але Фігурін переоцінював свої сили. Він не знав, що у Ревкіна в області є рука — сам Петро Терентійович Худобченко, з яким у Ревкіна давні зв'язки. У двадцять п'ятому році разом навчалися на робіт-фаці. І тоді Худобченко дав йому рекомендацію в партію. Разом проводили колективізацію...
— Ми ще побачимо, чия візьме,— мовив Ревкін уголос.
— Що? — запитала Мотя. *
— Нічого, це я до себе. Заговорюватися почав.— Він посміхнувся. До нього повертався не те щоб добрий, але звичайний діловий настрій. Він навіть почав роззиратися на всі боки.
Бабуся в личаках і з мішком за спиною чапала, зігнувшись, узбіччям дороги до міста.
— Ану, зупини! —наказав Ревкін.
Мотя загальмувала. Ревкін відчинив дверцята.
— Куди, бабуню, прямуєш?
— В місто, милий, у місто,— заусміхалася бабуся довірливо.
— На базар, чи що?
— Не на базар. Дочці гороху несу. Чоловік на фронті, а сама з двійком діточок голодує дуже.
— Ну, гаразд,— сказав Ревкін і зачинив дверцята. Машина рушила далі. Ревкін їхав і думав про стару, що
залишилася позаду. "Ось бач,— думав він,— до чого ж наш народ самовідданий. В самої, мабуть, останнє, а несе дочці в таку далину. Ось що значить наш народ. З таким народом як не перемогти?.." Він до сліз розчулився. Не стільки від любові до народу, скільки від своїх світлих думок.
5
Свого друга Ревкін в обкомі не застав. Щойно поїхав додому, сказали йому.
Так навіть краще, подумав Ревкін і поїхав шукати Худобченка вдома.
Петро Терентійович жив недалеко від обкому, в старовинному особняку, обнесеному кам'яним парканом і під охороною спеціального наряду міліції. Залишивши машину біля зелених воріт, Ревкін пройшов через прохідну. Його тут знали і пропустили. Йе запитав документів і швейцар, котрий чергував біля парадного входу.
— Вони обідають,— сказав швейцар і посміхнувся Ревкі-ну, як своєму.
— Андрійку! — почув Ревкін радісний голос.
Він підвів очі й побачив дружину Худобченка, принадну і вгодовану дамочку, яку офіційно звали Парасковією Микитівною, а у вузькому колі просто Параскою. Вона стояла вгорі на мармурових сходах.