Страница 50 из 92
Параска підійшла до нього ззаду, обвила його жилаву шию своїми пухкими руками.
— Петре,— схвильовано мовила вона,— ну шо ж робити? На війні ж також люди гинуть.
— Так,— кивнув він, утираючи сльози,— на війні також. Ех, Парасю! — Він притягнув її до себе і всадовив на коліна.— Давай-но заспіваємо нашої улюбленої.
Параска підвела голову і, дивлячись кудись в куток під стелю, дзвінким своїм голосом завела:
їхав козак на війно-оньку, Сказав: "Прощай, дівчино-онько!.."
І розімлілий Петро Терентійович, постукуючи в такт рукою по столу, взявся підтягувати їй упівголоса:
Прощай, дівчино чорнобривонька, їду в чужу сторононьку...
Чим далі, тим більше набрякали жили на шиї Параски, і тим більше червоніло її лице, і на вищій, пронизливішій ноті брала вона наступний куплет пісні, і здавалося, ось зараз зірветься й пустить півня, але не зривалася. А він меланхолійно вторив їй своїм тихим задумливим басом. І тому, хто слухав їх збоку, могло видатися, що в їхній пісні, всупереч словам і мелодії, є щось підпільне, щось незаконне, і їм, замкнутим у своїй шкаралущі, ворожий увесь світ, і вони всьому світові ворожі.
Дай же, дівчино, хустину, Може, я в бою заги-ину... Темної ночі накриють очі, Легше в могилі спочину...
7
Ревкін потім говорив Аглаї, що він не пригадує, як вийшов од Худобченка і як опинився в машині. Та й Мотя підтверджувала, що цілу дорогу Андрій Єремійович "був наче сам не свій". Цілу дорогу він був ніби в забутті, сидів з заплющеними очима, але іноді схоплювався і вигукував:
— Я — чесний комуніст! Я не дозволю! Але одразу ж знову його облягала дрімота.
Він дрімав, і марилися йому картини минулого: велике місто, навчальний заклад, у якому молодих комуністів навчають керівництву господарством. І поміж іншими ходить простакуватий хлопець у вишиванці. Сам підходить до кожного і, простягаючи широку долоню, відрекомендовується:
— Худобченко. По-вашому — Скотинін. І сам же голосно сміється.
Простакуватий хлопець. Зірок з неба не хапав, у теоретичних питаннях плутався, але на практиці був вельми кмітливим. І сам над собою кепкував, а може, і всерйоз казав:
— Мені усі теорії оця штука заміняє цілком.— І вказував на свого довгого носа, з допомогою якого і справді, здавалося, спритно орієнтувався в мінливій ситуації. Не можна сказати, що його занадто любили, але приймали до всіх компаній, тому що був незлостивим і неуразливим, і коли виникала, наприклад, суперечка, чия черга бігти по півлітру, він припиняв цю суперечку, кажучи:
— Та я й збігаю.
Зі всіма він був незмінно рівним, доброзичливим, умів наче ненароком сказати приємне, пам'ятав дні народження кожного, завжди був готовим до надання дрібних послуг: позичити до стипендії троячку або свого кишенькового годинника товаришу, котрий ішов на побачення. Ні самолюбство, ні честолюбство, здавалося, йому цілком не були властивими, в суперечках він легко погоджувався з доказами опонента, даючи тому відчути свою розумову перевагу.
— Коли чоловік сперечається,— казав він, бувало, Рев-кіну,— він же не істину хоче довести, а показати, шо розумніший за тебе. Того я завжди згоджуюсь. Хочеш бути розумнішим — будь. Якшо у тебе єсть така потреба душі, шоб плюнуть мені в пику, плюнь. Я витрусь. Мені це, як кажуть у нас, хохлів, байдуже, тобто все одно.
Була в їх навчальному закладі лише одна людина, недоброзичливого ставлення до якої Худобченко не приховував. Це був професор математики на прізвисько А Скажіть-но Шановний. Але недоброзичливість була обопільною — професор зневажав Худобченка за нездатність до засвоєння свого предмета і погрожував не допустити до державних іспитів.
— А скажіть-но, шановний,— тримаючи Худобченка біля дошки, знущався ^професор,— ось ви, припустимо, на волах везете мішок картоплі з пункту "А" до пункту "Б" зі швидкістю ікс кілометрів на годину, а/ назустріч вам їде вершник зі швидкістю ікс-квадрат. Чи можете ви мені сказати, яку частину шляху проїде кожен з вас, якщо ви зустрінетесь через чотири години?
— Ти ж понімаєш,— казав потім Худобченко Ревкіну?— це ж він хоче не шоб я задачу вирішив, а шоб знав своє місце. Волам шоб хвости крутив. Та він помиляється. В математиці він, може, й розібрався, а діалектики ше не засвоїв і не може собі уявить, шо нам головне пойняти не ікси та ігреки, а лінію партії, її унутреній смисл. Шодо математики, то хай її учать ті, у кого баняк покріпший, а ми їми будемо керувать.
При цьому він штовхав Ревкіна в живіт, підморгував і голосно сміявся.
А Скажіть-но Шановний дотримав слова і не допустив Худобченка до держекзаменів. Але сам же на цьому й погорів. Комісія, яка розбирала скаргу Худобченка, усунула професора від викладання, і невдовзі йому довелося каятись через газету за свій відсталий світогляд, за те, що виявляв панську пиху у стосунках із слухачами з народу і перешкоджав навчанню пролетарських кадрів. Через кілька років, коли професора заарештували, Худобченко вже був керівним працівником.
— О, бач,— сказав він Ревкіну з усмішкою,— наскільки діалектика корисніша математики. Нехай він тепер порахує, скільки треба часу, шоб добратися з пункту "А" до пункту "Б" в столипінському вагоні.
Параска з'явилася пізніше. А до неї була Неточка, з якою Худобченко збирався одружитись. Якось він прибіг до Ревкіна чимось схвильований.
— Ось шо, друже, в мене нещастя. Неточкиних батьків розкуркулили. Я тут заяву накидав, шо осуджую свій зв'язок із нею. Як думаєш, оддавать заяву чи просто Неточ-ку покинуть, і всьо?
Ревкін і сам був не святим, але все ж тоді здивувався.
— Петре,— сказав він,— хіба так можна? Ти ж її любиш.
— Люблю, Андрійку, люблю,— мовив Худобченко з почуттям.— Так люблю, шо даже не знаю, як переживу все це.— На очах його виступили сльози.— Але й тобі скажу правду: себе я люблю ше більше.
Пропетлявши темними баюристими вулицями Долгова, Мотя зупинила машину біля дому Ревкіна. Андрій Єремійо-вич сидів з заплющеними очима, напевне, спав.
— Приїхали, Андрію Єремійовичу,— сказала Мотя. Ревкін не відгукнувся.
— Андрію Єремійовичу,— злякалась Мотя і схопила його за плече.
— Га? — він розплющив очі.
— Ох, ви й злякали мене,— полегшено зітхнула Мотя.— Приїхали, кажу.
— Гаразд,— мовив Ревкін.
Вийшовши з машини, він швидко попростував до хвіртки, але одразу ж повернувся, знову сів на своє місце і сказав:
— Поїхали!
— Куди? — здивувалася Мотя.
— До Сталіна.