Страница 40 из 92
— Ну, гаразд,— перезирнувшись із Худобченком, тихо мовив Ревкін.— Питання щодо того, кого передавати товаришу Філіппову, ми з вами поки що вирішувати не будемо, а Шевчука покараємо своєю владою. Я гадаю, що після всього висловленого правильно буде затвердити рішення зборів комуністів школи про виключення Шевчука з партії.
— Як — затвердити?— раптом подала голос Раїса Се-менівна Гурвич, головний лікар лікарні.— Дозвольте мені два слова?— запитала вона, підводячись.
їй дозволили.
— Товариші,— сказала вона схвильовано,— я просто жахнулася від того, що тут почула. В мене буквально волосся піднімається. Я нічого не можу зрозуміти. Моя дочка Світлана навчається в сьомому класі тієї ж школи, де викладав оцей товариш чи громадянин... не знаю, як його назвати. Ми з чоловіком завжди виховували Світланку в дусі наших ідей, завжди прищеплювали їй любов до Вітчизни, до партії, до товариша Сталіна. Ми вірили, що й педагоги навчають нашу дівчинку того самого. А теперь я бачу — ось хто її вчить. Товариші, я не розумію, як же це можна було довірити виховання наших дітей такій людині? Як він міг з такими поглядами проникнути в нашу радянську школу? І хто йому в цьому допоміг? Адже, якщо він сказав таке,— закричала вона,— того дня, коли всі радянські люди... то що ж він говорив раніше? Ні, товариші, виключити Шевчука, звичайно, не важко, але цього мало. Мало! Треба перевірити весь педагогічний колектив, дирекцію школи, вияснити, як склалася така нездорова обстановка, в якій міг безкарно діяти цей Шевчук. Я гадаю, товариші, нам слід направити в школу партійну комісію. І виявити всі нездорові елементи, які там можуть бути. Інакше, наприклад, я особисто, як мати, просто не зможу відпустити свою дівчинку до школи. Хай краще вона не отримає ніякої освіти, ніж вона отримає... ніж вона отримає... ніж вона отримає... Вибачте, я не можу,— сказала Раїса Семенівна крізь сльози і сіла, закривши обличчя руками.
Промова Раїси Семенівни справила враження,— всі загули. Ревкін постукав олівцем по графину.
— Раїса Семенівна, безумовно, має рацію,— мовив Ревкін.— Схоже, що в школі, де викладав Шевчук, склалася вкрай неприваблива обстановка. Очевидно, керівництво школи втратило всіляку пильність. І нас це не може не турбувати. Адже саме школа покликана виховувати нашу зміну. Саме в школі закладається моральний фундамент нової людини. І ми не можемо ставитися байдуже до того, хто закладає цей фундамент. І ми до цього найближчим часом повернемося. А поки що, товариші, не будемо гайнувати часу і закінчимо з цією справою. Отже, є пропозиція затвердити виключення з партії. Інші думки є? Ні? Голосуємо. Голосують лише члени бюро. Хто "за"? Хто "проти"? Тих, що утрималися, немає? Прийнято одноголосно. Товаришу Шевчук, у вас квиток при собі?
Шевчук мовчав, вчепившись у сукно і дивлячись просто перед собою.
— Шевчук, я вам кажу! — підвищир голос Ревкін.— Покладіть квиток на стіл!
Шевчук раптом вирячив очі, звівся навшпиньки, дивно, зі свистом і навіть якимсь гулом втягнув у себе повітря і позадкував, тягнучи за собою скатертину з усіма графинами, склянками, попільницями і чорнильним приладдям.
— Товаришу Шевчук! — закричав Ревкін.— Що ви робите? Зупиніться!
Але на обличчі Шевчука з'явився байдужий і злісний вираз. Він продовжував задкувати, одночасно все більше хилячись назад, а на губах його рожевуватими бульками закипала піна. Хтось зірвався на ноги. Хтось з другого кінця столу вхопився за скатертину, намагаючись її утримати. Скатертина розлізлася. Упав графин. Задзвеніло скло. І раптом Шевчук із шматком сукна в руках, не згинаючи колін, рівно, як стовп, звалився назад. Лунко хруснула потилиця.
Члени бюро позривалися на ноги і, витягнувши шиї, дивились на розпластане жалюгідне тіло. Шевчук лежав, тримаючи перед собою обома руками шматок сукна і будьонів-ку, наче торгував ними.
— Хтось із медиків є серед нас?— розгублено запитав Ревкін.— Раїсо Семенівно!
Раїса Семенівна схилила^л "ад іілом, і ті, хто стояв позаду, побачили її товсті стегна, туго обтягнуті резинками блакитних трикотажних рейтузів.
— Пульсу немає,— сказала Раїса Семенівна, важко розгинаючись.
32
Зробили перерву, викликали "швидку допомогу", яка відвезла Шевчука в морг при місцевій лікарні. Ревкін запросив Худобченка пообідати, але той, глянувши на годинника, сказав, що йому ніколи, і в супроводі свого консультанта, ні з ким не прощаючись, пішов до машини.
Ревкін наздогнав його в коридорі.
— Петре Терентійовичу,— сказав він, дрібочучи поряд з Худобченком,— мені дуже прикро, що так сталося.
— Та брось,— махнув рукою Худобченко.— Ти тут ні при чому. Ніхто ж не знав, шо в його таке слабке серце.
— Ну, то, може, все-таки пообідаєш із нами?
— Нє, нє, не можу, друже, діла,— рішуче відмовився Худобченко.— Йди продовжуй засідання, а мене проводжати не треба.
Він потис Ревкіну руку, але без звичайної дружелюбності, і пішов далі. Було зрозуміло, що він хоче залишитися осторонь такої пригоди. Провівши Худобченка поглядом, Ревкін постояв на сходах і пішов назад. Тут на нього ледь не налетів Борисов з паперами в руці.
— Ти куди?—запитав його Ревкін.
— Та я... ось... тут...— Борисов розгубився і ховав очі.— Ось,— нарешті знайшов він, що відповісти,— Петро Терен-тійович забув.— І метнувся повз Ревкіна сходами вниз.
Швидко піднявшись до себе, Ревкін побачив через вікно, як Борисов, стоячи роздягнений на холодному вітрі, тицяв папери Худобченку, котрий сідав у машину. По тому, як Худобченко брав з рук Борисова ці папери, видно було, що він їх не забував, що він їх бачить уперше.
"Щось проти мене, гад, написав",— подумав Ревкін про Борисова.
Згодом уже стало відомо, що того ранку, перед засіданням бюро, Борисов попрощався з дружиною і донькою і сказав дружині, ідучи: "Ну, Манько, йду на страшну справу. Тепер або груди в хрестах, або голова в кущах".
Борисов повернувся до кабінету. Ревкін уважно поглянув на нього, але той знову одвів очі.
— Ну, що ж, товариші,— зітхнувши, сказав Ревкін,— у нас тут трапилася неприємна подія, сподіваюсь, що вона залишиться поміж нами. Я не хотів би вас лякати, але попереджую: кожен, хто почне патякати про те, що тут сталося, буде притягнутий до партійної відповідальності. А тепер продовжимо. На черзі в нас персональна справа товариша Голубєва. З цього питання слово має товариш Чмихалов. Давай, Чмихалов, тільки коротше, ми й так,— він поглянув на годинника,— затримались.