Додж

Як тоді, коли вона всадила кулю в коліно того охоронця на складі торговця людьми. Що вона й зробила, бо не змогла втриматися.

Пакетик?

Пізніше. Зараз вона мала залишатися пильною. Ніяких відволікань.

Час від часу вона дивилася у вікно на купу мотлоху на протилежному боці паркінгу. При цьому вона вивчала дзеркальні дверцята аптечки, які вона відкрутила від петель. Зовні вона притулила їх до сміттєвого пакета і спрямувала у бік передньої частини паркінгу. Вона могла поглянути крізь щілину між двома шторами, подивитися у дзеркало і отримати попередження про машини, що наближаються.

Навіть п’ять секунд мали значення.

На підлозі за комодом вона розклала магазини для свого пістолета — не для прихованого «Бодігарда», а для свого великого 9-міліметрового. У її розпорядженні було загалом сорок п’ять патронів, плюс один у патроннику.

Вона поставила приліжкову лампу між комодом і дверима. Увімкнула її й зняла абажур. Це засліпить нападника й висвітлить його.

Вона знову поглянула на жовтий поліетиленовий пакет.

Ні.

Встановившись за намоклим шматком ламінованих меблів, вона стиснула SIG Sauer, зняла запобіжник і чекала на свою здобич, обмірковуючи, як найкраще нанести смертельний постріл.

* * *

Мотель був занедбаним закладом, який не виглядав би стильно навіть наприкінці 50-х, коли його щойно пофарбували. Тоді він був функціональним, функціональним залишається й зараз. Але, зрештою, він просто потворний.

Прямокутна будівля з бетону з облямівкою морського блакитного кольору притулилася в долині, оточеній сосновим лісом.

— Вона їздить на помаранчевому «Акорді», — сказав маршал Ед Грін Ломбарді, обходячи парковку. Сьогодні тут було небагато людей. На стоянці стояло лише півдюжини автомобілів, і серед них не було жодного помаранчевого «Хонди». Нещасний наркоман, років двадцяти п’яти, який мав би зуби сімдесятирічного, якщо б у нього взагалі були зуби, сидів на бордюрі неподалік. Мабуть, чекав на доставку. Поруч курила виснажена, вкрита коростою повія.

У цей дуже незвичайний день ці злочини не були справою Тоні Ломбарді.

Грін припаркувався під навісом перед офісом мотелю, вийшов, тримаючи руку біля стегна, і озирнувся. Він нахилився до відчинених дверей. — Слідкуй за обстановкою. Я на хвилинку.

Коли маршал зайшов усередину, Ломбарді оглянув околиці. Жодних житлових будинків. На цій дорозі були лише комерційні підприємства, такі ж занедбані, як і мотель. Склади, самообслуговування, компанія з видобутку гравію та каменю, автомайстерня, майстерня з ремонту вантажівок, що спеціалізувалася на великогабаритних автопоїздах. Ці підприємства теж здавалися належними до іншої епохи. Доцифрової, докабельної.

З нізвідки його осяяла думка. Сильна. Констант Марлоу була вбивцею і, судячи з усього, садисткою. Безумовно, соціопаткою. Але вона була жінкою. Його уява розігралася. А що, якби вона поранила шерифа або вбила його, і Ломбарді довелося б її застрелити?

Чи зміг би він це зробити?

О, Боже...

Ця думка лежала важкою і похмурою тягарем на його серці.

Але лише на мить.

Звісно, він зміг би. І він зробив би це, не вагаючись. Бо якщо вона вб’є й його, уяви, що це зробить з Джес. І з Джозефом та Анабель Роуз, хоч це й були лише мрії про майбутнє. Він…

Грін відчинив двері й сів на водійське сидіння. — Бінго. Знайшов її.

Серце знову забилося швидше. — Так?

— Приймальник упізнав її за фото. Її номер ззаду. У мене є ключ».

— Вони дали його тобі, без ордера?

Потиск плечима. — Іноді добропорядні громадяни беруть на себе відповідальність і виконують свій обов’язок».

Грін увімкнув передачу й рушив уперед.

— А що, якщо вона повернеться, поки ми там?

— Тоді портьє подзвонить нам. Я дав йому свій мобільний».

— Він це теж зробив?

Грін усміхнувся. — Ну, ця частина обійшлася мені в сорок. Громадянський обов’язок не завжди допомагає.

— У тебе є бюджет на такі речі?

— Звісно. А в тебе немає?

— Ні.

— Скажи це своєму шерифу. Ти здивуєшся, скільки можна купити за трохи готівки.

— Я так і зроблю.

Сьогодні Тоні Ломбарді отримував цілий курс підвищення кваліфікації з правоохоронної діяльності, і це було виключно для нього. І безкоштовно, як повітря.

* * *

Ще один погляд у дзеркало попередження.

Так, Марлоу побачила, як наближається машина.

Це був темний «Шевроле Малібу», що повільно рухався до задньої частини мотелю, де розташовувалася її кімната. Він звернув на паркувальне місце приблизно за три-чотири номери від неї.

Тепер дихала повільно. Спокійно. Готова.

Готова вбити.

Двері машини не зачинилися. Він залишив їх відчиненими, щоб зберегти тишу. Старий трюк. Пролунав ледь чутний звук кроків, хрипкий. Марлоу вирішила не затикати вуха; їй потрібно було чути, як він наближається, і їй доведеться просто витримати оглушливий гуркіт пострілів.

Її душа гуділа від екстатичного очікування.

Констант Марлоу жила для таких моментів.

Ну ж бо...

І ось він.

Під дверима з’явилася тінь.

Він довго не рухався. З одного боку, він міг думати — як вона сподівалася — що її немає. З іншого — він міг замислитися, чи це пастка і чи вона чекає на нього.

Марлоу вірила, що вона та її супротивник однаково розумні, однаково вправні у стратегії та тактиці.

Тоді сталося щось дивне.

Він шепотів. І хтось шепотів у відповідь.

Двоє людей?

Що це було?

Отже, у її ворога була підмога.

Замок у дверях клацнув, коли поруч із ним притиснули картку-ключ. Він вмовив портьє дати йому копію.

Її правий вказівний палець, пофарбований у чорний лак, ковзнув іззовні до внутрішньої сторони спускової скоби. Цей пістолет мав дуже легкий спуск.

Минуло п’ять секунд.

Десять.

Вона стиснула зуби, нетерпіння переросло в роздратування.

Заходьте, обоє. Боєприпасів вистачить на всіх.

Ще один шепіт? Важко сказати. Можливо, це був вітер. Тіні під дверима зникли. За мить зачинилися дві двері автомобіля, запустився двигун, і виск шин сповістив про терміновий від’їзд, позбавивши її шансу вибігти назовні й випустити весь магазин у його потилицю.

Чорт забирай...

Марлоу глибоко видихнула, заплющила очі й гнівно опустила голову. Вона зняла пістолет з запобіжника, засунула його за пояс і почала порпатися в рюкзаку.

* * *

— Що це було? — запитав Тоні Ломбарді.