Додж

Маршал не відповів; він зосередився на тому, щоб швидко вести орендований автомобіль по дорозі, на якій розташовувався мотель. Примружившись, він поглядав то на дорогу попереду, то на схил пагорба ліворуч, то знову на дорогу.

Він звернув «Шевроле» на погано утриману дорогу, що круто піднімалася вгору. На вершині він знову повернув ліворуч і, проїхавши недалеко, зупинився на гребені пагорба, звідки відкривався вид на «Вестерн Валлі Лодж».

Грін виліз із машини й кивнув Ломбарді, щоб той зробив те саме. Чоловіки вдивлялися вниз, на мотель.

— Хочу подивитися, чи не загоряться у неї вогні або чи не ворухнеться завіса.

— Ти думаєш, вона там? А її машина?

— Вона могла припаркувати її десь інде й прийти сюди пішки.

Ломбарді про це ніколи не думав.

Вони дивилися три-чотири хвилини. У кімнаті 188 все було тихо.

— Ти питав мене, що це було, Тоні. Передчуття. Що це була пастка.

— Вона збиралася нас застрелити, просто так?

— Вона не збиралася давати нам купон на сніданок «шведський стіл». — Маршал оглянув його. — Ти в порядку?

Він не збирався прикидатися. — Так собі.

— Ніколи не звикнеш до цього — до перестрілки або до того, що ледь не потрапив у перестрілку.

— То що це було? Це відчуття. Звідки воно взялося?

Маршал хвилину мовчав. — Хотів би я тобі сказати. Досвід, мабуть. Я на кілька років старший за тебе.

— Шосте чуття?

— Називай це так. — Грін похитав головою. — Щоразу, коли я думаю, що маю над нею перевагу, вона робить щось таке. — Він раптом здригнувся й нахилився вперед. — Зачекай… Що це? Ні…

Ломбарді примружився і побачив постать у темному одязі з рюкзаком через плече, яка перестрибувала через паркан на протилежному боці мотелю. Судячи з хвоста та статури, це, ймовірно, була жінка. Вона зникла у високій траві та чагарниках.

— Чорт забирай. — Грін на мить заплющив очі від гніву.

— Як це сталося?

— Побачила, що ми виїжджаємо, і швидко втекла. Маршал примружився, дивлячись у далечінь. — Чорт забирай, ми не можемо їхати за нею, принаймні не на машині. Нам доведеться об’їжджати лісовий заповідник. А доки ми туди дістанемося, вона вже давно зникне.

Чоловіки знову сіли в «Малібу». Грін зітхнув від розчарування й погнав машину вниз по схилу. На перехресті він повернув у бік торгового центру, де вони вперше зустрілися.

Після кількох хвилин мовчання шериф сказав: — Вона ж має десь зупинитися.

Тепер черга виступити експертом дісталася Ломбарді. — У Фоллсі небагато варіантів. Здебільшого мотелі. Готелі типу «ліжко та сніданок». Кілька об’єктів на Airbnb. Гм, знаєш, Еде, у нас на півдні округу є з десяток покинутих фермерських будинків. Не знаю, чи знає вона про них. Але з такою погодою їй знадобиться лише спальний мішок. Я можу зв’язатися по рації, дізнатися кілька адрес».

— Це гарна думка.

Заступник ледве стримав посмішку.

— Я перевірю мотелі, — сказав шериф. — І знову зателефоную до моєї кредитної компанії. Вона не використовуватиме той самий псевдонім, але в неї є інші.

Шериф міцно стиснув кермо. Його гнів був сильним. Ймовірно, він думав про Джоанну, асистентку, яку Констант Марлоу катував і вбив.

Через п’ятнадцять хвилин вони повернулися до торгового центру й припаркувалися біля патрульної машини Ломбарді перед магазином «Долар Дженерал».

Чоловіки вирішили, що працюватимуть у своїх мобільних «офісах» і зустрінуться в «Maggie’s» за півгодини, щоб обмінятися інформацією. Можливо, варто буде з’їсти трохи торта чи пирога.

Ломбарді вийшов з машини. Він обернувся й нахилився. — Гей, шерифе? Еде?

Чоловік підвів погляд.

— Дякую, що дозволили мені працювати з вами.

— Дякую за допомогу. Ви — хороший напарник.

Ломбарді намагався не дати гордості проявитися на обличчі. Він не був упевнений, чи це йому вдалося.

Він сів у свій патрульний автомобіль і запустив двигун. Він підняв мікрофон і зв’язався з Сандрою, однією з адміністраторок офісу, попросивши її скласти список ферм, на які накладено арешт.

Потім Ломбарді відкинувся на спинку сидіння, розмірковуючи про те, чого він навчився сьогодні.

Ставати на коліна перед дверима під час вручення ордерів, не зачиняти двері машини, коли не хочеш афішувати свою присутність, використовувати кредитні картки для відстеження підозрюваних, створити фонд для оплати інформації, пам’ятати, що підозрюваний може припаркувати машину в місці, куди поліція не зможе легко дістатися на своїх автомобілях…

З цією останньою думкою щось почало його турбувати.

Що це було?

Подумай...

О, гаразд. Що з цього випливає? Маршал сказав, що Марлоу піде пішки через лісовий заповідник, щоб дістатися до своєї машини.

Ну, це був заповідник округу, але звідки він це знав? І що це був не просто ліс?

Він сказав, що не знає цю місцевість.

І ще одне: Грін не питав, як дістатися сюди, до торгового центру, і не користувався GPS. Маршрут від «Вестерн Валлі Лодж» був складним. Сам Ломбарді скористався б навігаційною системою.

А потім з’явилося щось ще дивніше, ще тривожніше.

Вони вдвох знайшли Марлоу. Чому б не викликати тактичну групу, щоб обстежити кімнату або, якщо вона там була, провести динамічний штурм і затримати її? Що, за словами Гріна, вони й мали зробити.

З якоїсь причини маршал хотів бути в мотелі наодинці з Ломбарді та Марлоу.

Він вагався лише кілька секунд. Зі здриганням у шлунку Ломбарді увійшов у комп’ютер, встановлений перед приладовою панеллю патрульного автомобіля. Він ввів у Google «Офіс маршалів США, Чикаго». Сайт з’явився швидко, і він натиснув на «Персонал». Коли сторінка завантажилася, він почав гортати імена.

Тоді Ломбарді помітив тінь зовні. Він повернувся ліворуч і побачив, не далі ніж за метр від себе, Еда Гріна, або хто б він там не був, який дивився на екран комп’ютера заступника шерифа.

Губи чоловіка стиснулися від розчарування…

Їхні погляди зустрілися. Жоден із чоловіків не рухався протягом миті.

Коли рука Тоні Ломбарді ривком витягнулася вперед, чоловік підняв свій «Глок» і вистрілив йому в обличчя.

* * *

Констант Марлоу припаркувала свою стару помаранчеву машину біля бордюру в тій частині селища Аппер-Фоллс, яка була набагато кращою, ніж район навколо «Вестерн-Валлі-Лодж», де її пастка провалилася так гучно.