Додж

Коли вони виїжджали з паркінгу, Грін запитав, де у Фоллсі можуть тусуватися наркомани. Він хотів з кимось поговорити. Він досі не був упевнений, чому Марлоу була в окрузі Гарбінгер, але деякі угруповання, з якими вона працювала, займалися розповсюдженням метамфетаміну.

— Є трейлерний парк, де живе багато з них. І щось на зразок табору в лісовому заповіднику. Ми їх виганяємо, вони йдуть, а потім повертаються. Ломбарді вважав, що ті, хто прикутий до наркотиків, — це, загалом, сумні люди.

Він дав маршалу вказівки, як доїхати до парку.

Вони були на півдорозі, коли телефон чоловіка загудів.

Він глянув на повідомлення, здивовано підняв брову. — Ну що ж. Є зачіпка. Наші фахівці з моніторингу даних щойно виявили використання кредитної картки. Ім’я на картці — це псевдонім, який вона використовувала раніше. Мотель у Гарві. Поруч?

— Сусіднє містечко. Двадцять хвилин по шосе. Поверніть праворуч на наступному світлофорі.

— Це «Вестерн Валлі Лодж».

— Жахливе місце — прямо біля залізниці, про що на білбордах не згадують. І це «метамфетаміновий міні-маркет». І дівчата теж. Серце Ломбарді почало швидко калатати. Він це чув. Чи чув це маршал?

Звісно, ні.

— Ліворуч, на наступному перехресті.

— Можливо, це марна трата часу, але… — Грін знизав плечима. — Я вічний оптиміст. Коли я вперше почув це слово, я був ще дитиною. Я думав, що це «внутрішній оптиміст». У тебе є діти?

— Поки що ні. Це входить у плани.

— Ваша дружина працює?

— Вчителька. Вона каже, що, можливо, просто купить одного у своєму класі. Простіше, та й вони вже привчені до туалету.

Грін не посміхнувся. Чи слід було йому сказати, що Джес «жартувала»? Грін же не міг справді вважати, що вона серйозно думає про купівлю дитини, чи не так?

Тоді він наказав собі розслабитися.

Впевненість...

— У вас є сім’я, Еде?

— Так. Моя дружина — адміністратор у поліції Чикаго. У нас двоє хлопців. У старшій і середній школі. Захоплюються футболом. Ну, і дівчатами. Але це само собою зрозуміло.

— Ти маєш рацію. Як тобі подобається працювати в місті?

— Ну, ніколи не нудно. Але є проблеми. У всьому, що ми робимо, ми мусимо зважати на пресу. Вони завжди чекають, коли ми налажаємо.

— У нас є одна газета, «County Gazette». Вони прибрали сторінку з поліцейськими звітами, коли довелося скорочувати витрати. Тепер там — новини про спортивні події, місцева політика та оголошення.

Грін поглянув у його бік. Привабливе обличчя посміхнулося. — Я відчуваю трохи незадоволення? Ти думаєш переїхати до великого міста?

Потиск плечима. — Ніколи не знаєш. Там більше шансів просунутися. І зарплата там краща, ніж тут, це точно».

— Це питання балансу. Деякі райони міста — це зони бойових дій. Заходиш у квартиру — ніколи не знаєш, чи чекають вони на тебе. Там повно таких, як Марлоу. Їм начхати, якщо вони вб’ють копа. Справа в тому, що іноді вони виходять на полювання за нами. Це додає їм авторитету на вулицях. І зброї теж повно. Гей, ти коли-небудь вручав повістки?»

Ломбарді сказав: — Ордери? Звісно.

— Ось порада. Найкраще це робити, ставши на коліна перед дверима, коли стукаєш.

— На коліна?

— Ага. Якщо всередині стрілець, він цілиться тобі в груди крізь двері. І ти не можеш стояти збоку, бо вони це передбачили і стрілятимуть туди теж. Тримайся низько.

— Гм. — Ломбарді мав вручити документи про розлучення Гарві Енгельсу, а той ніколи не був тверезим і дуже любив стріляти зі свого «Браунінга» 12-го калібру в місяць. Ломбарді запам’ятає цю хитрість.

Він сказав шерифу: — Щоб ти мав уявлення про роботу поліції в цих краях, торік я заарештував злочинця за викрадення корови.

— Ти маєш на увазі, як крадіжку худоби? — посміхнувся Грін. — Говорячи про вестерни.

— Ні, Джон Перрі опівночі заїхав на територію Елберта Сендса з причепом і втік з херефордською коровою. Сендс мав чотиримісячну заборгованість.

— І він не надав худобу як заставу. Тож її довелося викрасти.

— Саме так. Джон міг отримати судове рішення і попросити шерифа накласти арешт на майно. Але він взяв справу у свої руки.

Грін нахмурився. — А синдром Стокгольма?

Коли заручники встановлюють емоційний зв’язок — іноді навіть романтичний — зі своїм викрадачем.

Ломбарді засміявся. — Це ситуація, яку я навіть уявити собі не хочу.

Маршал знову озирнувся, примружившись, дивлячись у бік лісу. Він робив це досить часто. Погляд був напруженим.

— Як гадаєш, у неї є довгоствольна зброя?

— Не знаю. Чув, що вона стріляла в армії. Прослужила рік, перш ніж її вигнали. З ганьбою. Підозрювали у крадіжці стрілецької зброї для чорного ринку».

— Вона може націлитися на нас? — Ломбарді теж озирнувся, відчуваючи, як по спині пробіг дриж.

— Вона не впізнає цю машину. Але це звичка — оглядатися. З того часу, як вона надіслала той текст.

— Мабуть, це втомлює.

— Краще, ніж альтернатива.

* * *

Констант Марлоу розмірковувала, що мотелі на кшталт «Вестерн Валлі Лодж» — старі, дешеві, збудовані на дивних ділянках — завжди пахнуть однаково.

Пахне чистими речами і чимось дивним, майже як людське тіло.

І це не аромат парфумів на шиї чи зап’ястях. А з нижніх частин тіла.

Марлоу саме переставляла меблі.

Її «Хонда» стояла десь інде, за півмилі звідси, у занедбаній мийці для автомобілів. У пошарпаному містечку Гарві, що межувало з трохи менш пошарпаним Аппер-Фоллсом, було багато занедбаних місць. Достатньо місць, щоб сховати седан, навіть такий помаранчевий, як її.

Вона була тут уже тридцять хвилин, зробивши кілька зупинок по дорозі з «Hogan’s Tap Room». Знявши куртку, Марлоу з великим зусиллям пересунула низьку, широку комоду на місце приблизно за три метри від дверей. Потім вона почала наповнювати шухляди галоновими каністрами з дистильованою водою. Вісімнадцять штук. Це був трюк, якого вона навчилася від кілера мафії. Хоча бар’єр не був цілком куленепробивним, на нього можна було розраховувати, що він відхилить і поглине достатньо куль, щоб дати тобі деяке укриття, заплутати нападника і виграти час для відповідного вогню.

Дехто міг би вважати це надмірним, навіть параноїдальним. Але проти цього конкретного супротивника не існувало такого поняття, як надмірна підготовка.

Вона оглянула те, що лежало на ліжку — вміст її рюкзака разом із нещодавніми покупками. Її погляд зупинився на одному маленькому пластиковому пакеті, жовтому. Вона вагалася. Їй хотілося потішити себе. Констант Марлоу мала проблеми з контролем імпульсів.