Додж

Він стояв близько, якраз у тому колі комфорту, яке ми не можемо визначити в сантиметрах, але всі впізнаємо. Вона не відступила, а просто підняла погляд на його обличчя. Бурбон перебивав його нудотний лосьйон після гоління, але ледь-ледь.

Його карі очі провели огляд: її темно-руде волосся, зібране у хвіст, її бліде чоло, на якому був тридюймовий шрам, її чорна шкіряна куртка, розстібнута, її біла футболка, усіяна кількома ледь помітними плямами, сині джинси та чорні ботильйони, які, можливо, походили з тієї самої китайської швейної фабрики, що й його.

Його погляд повернувся, з коротким затримкою, до її грудей. З огляду на її фігуру, чоловічі погляди часто затримувалися там. Констант Марлоу провела тридцять два роки на цій метушливій землі. Було багато-багато інших речей, через які варто було обурюватися.

А тут, під футболкою «Hanes», був найнепривабливіший із спортивних бюстгальтерів «Nike». Хто б міг подумати?

— Я шукаю цього чоловіка. — Вона показала фотографію. Він глянув, але не відреагував.

— Краще тобі піти.

— Я заплатила за напій. Або намагалася.

— Ні, краще тобі піти, маленька леді.

З цим теж не було проблем. Вона називала чоловіків «членами», «колючками» і «дурнями» приблизно так само часто, як хтось кидав у її бік відповідні фрази.

Вона роздратовано клацнула язиком і підійшла до іншого зайнятого столика — за ним сиділи двоє чоловіків із великими животами та сірою шкірою — і простягнула їм телефон однією рукою. У другій руці вона тримала п’ятдесятку, яку взяла з бару. — Ви не бачили…

— Ні. — Лісоруб підійшов до неї і вхопив її за руку.

Він не вжив слів на «Б» чи «С» — образ, які для неї були такими ж порожніми, як і фраза — «Гарного дня».

Але він доторкнувся.

І це мало значення.

Немов змія, що нападає, вона вирвала руку, врізала ліктем у його передпліччя й відштовхнула його. Він скривився й здивовано кліпнув очима. Глядачі заворушилися.

— Руді, — сказав бармен. — Просто, ні. Не...

Долоня лісоруба Руді вистрілила вперед. — Йо, друже. Тихо. — Він відступив і подивився на неї зверху вниз. На його обличчі розквітла холодна посмішка.

— Це не пройде, маленька леді. Виходь. — Його потужний кулак знову обхопив її біцепс, і цього разу він повернувся та переніс вагу, щоб відбити або зупинити наступаючі удари ліктями. Він почав виводити її за двері.

Це швидко припинилося, коли з’явився її «Сміт і Вессон Бодігард .380», притиснутий до його підборіддя. Вона носила його в пошарпаній шкіряній кобурі, натягнутій між джинсами з «Волмарта» та сріблястими трусиками «Вікторія Сікрет».

— О, чорт.

Зітхання відвідувачів.

— Ні, — сказала вона спокійно.

Він відпустив її руку і відступив, піднявши долоні. — Просто йди собі. Все гаразд.

Вона відступила і оглянула приміщення. Чоловіки за столом встали. Вона сказала: — Сідайте, — і вони сіли.

Бармен подивився на телефон.

Марлоу сказала: — Ти справді хочеш, щоб сюди приїхала поліція?

Це Руді похитав головою, і бармен повернувся до піни.

Поліція була останньою річчю, якої вона тут хотіла.

Вона оглянула Лісоруба. Він уже не був шокований чи заляканий. Знущальна посмішка повернулася.

— У тебе зброя? — запитала вона.

— Звісно, що ні.

— Підніми штани, повернися.

Він завагався, а потім вирішив, що її погляд означає, що вона достатньо божевільна, щоб натиснути на курок.

Напруга зростає...

Він скривився і зробив, як йому сказали. Вона витягла з його неприємно спітнілого пояса маленький напівавтомат, італійський .25. Її «Смітті» теж був маленьким, але в її руці він не виглядав безглуздо — на відміну від цієї зброї в його руках.

Вона запитала бармена: — У тебе є щось під цим?

— Тільки бейсбольна бита. — Його голос тремтів. — Слухай, я не хочу ніяких неприємностей.

Тримаючи пістолет націленим на Руді, вона підійшла до столу, за яким він сидів, і сказала його двом супутникам: — Встаньте. Підніміть сорочки. Вони так і зробили. Жоден з них не був озброєний. Вона кивнула на стільці, і вони сіли.

Вона поглянула на інших трьох відвідувачів. І зрозуміла, що вони чисті. Таке відчуття просто приходить.

Вона оглянула Руді з голови до ніг. Широкі плечі, міцні руки. Сильний, безперечно. Але значна частина його маси — це та, що з’являється, коли починаєш пити віскі ще опівдні.

Вона підійшла до рюкзака, який поставила на підлогу, коли увійшла. Звідти вона дістала сіру сумочку, схожу на ту, яку носили жінки в 1950-х роках, — клатч. Вона була зроблена з вуглецевого волокна, і розрізати її було практично неможливо. Марлоу набрала комбінацію на замку з одного боку і розстібнула сумочку. У неї вона поклав свою зброю.

А потім і свою.

Вона закрила сумочку і зафіксувала замок.

Констант Марлоу, яка тепер була в поганому настрої, щойно зняла зброю зі столу.

Обличчя Руді напружилося, він був збентежений.

Потім вона зняла куртку і поклала її на барний стілець. На одному плечі було татуювання у вигляді голови яструба. На іншому — літери D.K.

— Ти двічі торкався мене без згоди. Тепер я даю згоду. — Вона стиснула кулаки, прийнявши бойову стійку.

— Ти жартуєш. — З посмішкою Руді озирнувся на стіл, за яким сиділи його друзі. — Вона жартує.

Вони не посміхалися. Він був хуліганом, а вона — неадекватною. Це могло закінчитися погано з кількох причин.

— Серйозно? Я не збираюся бити дівчину.

У цьому світі занадто багато балаканини.

Марлоу швидко наблизилася й завдала приголомшливого аперкоту лівою рукою. Його голова відкинулася назад, і він похитнувся, а вона відтанцювала подалі, поза зоною досяжності.

Руді кліпнув очима. Здивування стримало лють, хоча й лише на кілька секунд.

Його друзі підвелися.

І Руді, і Марлоу вигукнули: — Ні! Вони сіли.

Тепер пролунало слово на літеру «С», викрикнуте з люттю.

Вона відступила, щоб дати йому зняти сорочку лісоруба. Під нею він теж мав футболку, і, до речі, його груди були гідні уваги, хоча, мабуть, не такі м’язисті, як колись.

Він кинувся вперед, розмахуючи руками.

Вона відскочила, назад і вбік. Вона запам’ятала розташування столів.

Робота ніг, завжди робота ніг…

Висока фінта, і коли його руки піднялися, вона завдала потужного удару в ліву частину його живота. Він хрипнув.