Додж

— На багато кілометрів навколо. — Ломбарді перевернув котлету, щоб вона стала жовто-рум’яною, потім розрізав сендвіч навпіл, як завжди, і теж почав їсти, повільно. Вони з Джессом домовлялися, що коли з’являться діти, вони подбають, щоб трапези тривали довше. Вони розмовлятимуть про свої будні — роботу та навчання, новини, про все. Як у серіалі «Блакитна кров», наприкінці кожного епізоду.

Потім: «Не відволікайся, — сказав він собі. — Зосередься».

Витираючи губи серветкою, Грін продовжив: — Ось так. Я втратив колегу, а також свого свідка та його дружину. Ми подружилися з ними. Багато людей, яких ми захищаємо, — це виродки. Мафія, дрібні злочинці. Але ці люди були добрими, надійними людьми».

Ломбарді взявся за другу частину свого бургера. Картопля фрі теж зникала. Він їв її ножем і виделкою, щоб вона довше вистачала. «Маггіз» славився своєю картоплею фрі.

— Тож я кинув усе. Сказав своїм начальникам, що тепер працюю лише над цим — шукаю їхнього вбивцю. Тижнями не було жодних успіхів, але потім я отримав зачіпку від КІ… — Він завагався.

— Конфіденційного інформатора.

— Що злочинець тут, в Аппер-Фоллсі. І він розповів мені ще щось. Вбивця дізнався, що я тепер працюю над цією справою на повну ставку, і зробить усе, щоб мене притиснути. Розумієте, у мене є така собі репутація: я ніколи не зупиняюся, поки злочинець не затриманий».

— Тож він полює на вас у той самий час, коли ви полюєте на нього.

— Саме так, заступнику. За винятком одного: вбивця — це не «він».

* * *

— Ви бачили цього чоловіка?

Вона показала бармену свій телефон. Він підвів погляд із дещо розгубленим виразом обличчя. Це був високий блондин віком десь між тридцятьма та п’ятдесятьма роками. Судячи з усього, він сам вживав те, що продавав.

Він спочатку подивився на її сірі очі, а потім на телефон, і на його обличчі відбилося збентеження.

Констант Марлоу сиділа нерухомо, наче кішка, що стежить за нещасним горобцем.

Він вивчав фотографію. — Ні.

— Подивіться ще раз.

Він подивився. — Ні.

Вона опустила телефон. — Я бачила, як він десять хвилин тому вийшов звідси через парадні двері. Її голос був тихим і більш хрипким, ніж зазвичай.

Йому не сподобалося, що вона викрила його у брехні своєю пасткою. Він вирішив проігнорувати її і повернувся до занурення склянок у мильну воду.

Марлоу сказала: — Спробуймо ще раз. Правду. Я покажу тобі інше фото, іншого чоловіка. — Вона нахилилася трохи ближче. — І в мене немає часу на дурниці.

Вона справді мала щільний графік.

Чи він замислювався, чи не загрожує йому фізична небезпека? Напевно, ні. Худорлява жінка була зростом п’ять футів шість дюймів і важила 120 фунтів, і не мала при собі кухонного ножа чи сокири, а бармен, безсумнівно, мав би якісь засоби захисту проти моторошної натовпу наркоманів, що блукали Верхнім Фолсом, наче другорядні актори у фільмі про зомбі. Принаймні під барною стійкою мала бути палиця для риби, а ймовірно, й вогнепальна зброя.

Проте хтось колись сказав, що вона — як ходячий високовольтний дріт, і ніколи не знаєш, коли божевілля може датися взнаки. Зараз вона, мабуть, давала про це знати.

— Слухайте, пані…

Вона показала знімок. Чорнявий чоловік на знімку був років сорока, одягнений у піджак і білу сорочку без краватки. Привабливий, хоча й непримітний бізнесмен. Він дивився вбік і, здавалося, не знав, що його фотографують. На задньому плані було видно берег озера в Чикаго.

Він уважно вивчив цю фотографію. Можливо, вона піде. — Ні. Не думаю. Можу сказати, що він не наш постійний відвідувач.

— Ні. Звісно, що ні. Він не місцевий. Я просто питаю, чи бачили ви його тут або, можливо, десь у місті.

Він зітхнув. — Ні, пані. Нікого такого не бачив. Знаєте, за правилами, якщо нічого не замовляєте, то мусите йти. — Очевидно, він сподівався, що її виженуть через цю формальність. Він знову почав вивчати гарячу воду.

Бліде післяобіднє світло просочувалося крізь замазані й усіяні мухами вікна закладу, що називав себе пивним баром, у якому було двадцять столиків і шестеро відвідувачів.

— Коли з’явиться наступний бармен?

— Гаразд. Я справді мушу попросити вас піти.

— Колу, Пепсі. — Вона поклала п’ятдесятку.

Ще один зітхання. — Я не можу вам дати решту.

— Я й не прошу. Погляньте ще раз на фото.

Він глянув за її спину. — Залиште собі гроші. Це за рахунок закладу. Випийте і йдіть. Будь ласка. Вгорі вулиці є ресторан. Вийдіть за двері, поверніть праворуч, його не пропустите. «Кафе Оді». Можливо, там вам пощастить. А пироги там просто неперевершені.

Він знову подивився на піну, коли її вираз обличчя дав зрозуміти, що їй на пироги начхати.

За двома стільцями сидів огрядний чоловік, якому, судячи з вигляду, було близько шістдесяти, хоча, ймовірно, він був молодший. Вона підійшла до нього, показала телефон і вже збиралася щось сказати.

— Ні, ні, ні. — пролунав голос ззаду.

Вона поглянула в дзеркало, повз пляшки алкоголю середнього та нижчого цінового сегмента. Воно було таким само занедбаним, як і вікна. Вона побачила того великого чоловіка, що заговорив. Це був охоронець.

Марлоу повернулася, залишивши відвідувача за барною стійкою понуро сидіти над своїм віскі, а бармена — мити, змішувати й наливати. Більше нічого прибирати не було. Можливо, наближався обід, але жоден із відвідувачів не обідав.

Вона поглянула на того, хто підійшов, і подумала: лісоруб. Він був великим, близько 185 см зросту і важив 95–100 кг. Він був у чорних джинсах, усіяних жовтими цятками — у цьому регіоні саме сезон пилку. Його чорні черевики були подряпані. І враження лісоруба було неминучим, оскільки він носив справжню червоно-чорну картату фланелеву сорочку. У нього було широке, зморшкувате обличчя, а зуби були пофарбовані від куріння.

Марлоу поглянула за його спину на стіл, за яким він сидів разом із двома худішими чоловіками: один у класичних брюках і сорочці, інший — у джинсах і худі. Вони, як і всі інші тут, були білими. А будь-який відтінок шкіри походив від пляшок, а не від сонця. Вона звернула увагу на напої, які вони обрали. Як для пивного бару, «Хоганс», мабуть, продавав набагато більше міцних алкогольних напоїв, ніж розливного пива.

Перш ніж він встиг знову заговорити, вона запитала: — Хто ви? — Агресивно. Якість, яку вона могла б відкинути, але зазвичай не мала на це бажання.

— Менеджер.