Додж

Єдиний збіг, який вона знайшла, був у 1939 році: Емма Оффенбах, мешканка округу Гарбінгер, вийшла заміж за Найджела Коттера, також мешканця округу, і стала Еммою Коттер.

Це було золото чи ні?

Щоб це з’ясувати, довелося знову звернутися до відділу нерухомості. Тепер ціллю дня стала нерухомість, що належала Найджелу Коттеру. — Від кінця тридцятих років до сьогодні.

— Я вже працюю над цим, агенте.

Блакитні нігті знову застукали по клавіатурі, і незабаром з’явилася відповідь.

Коттер продав будинок у 1940 році й купив інший того ж року. Він розташовувався за адресою 1 Трейл-Рідж-роуд. Коли Коттер помер у 1964 році, будинок перейшов до іншого Коттера, який зберігав право власності на своє ім’я… доки його не передали товариству з обмеженою відповідальністю в Іллінойсі десять років тому.

— Буде велике затримання, як показують у серіалі «Вбивства в маленькому містечку»? Це реконструкції, але все одно непогані. Ви його дивитеся?

— Це хороший серіал.

Констант Марлоу не мала телевізора.

Вона вийшла у темний коридор, дістала телефон і зателефонувала своєму знайомому в офісі секретаря штату Іллінойс. За дві хвилини її друг повідомив, що Марлоу мала рацію: керівники ТОВ, якому належав будинок на 1 Трейл-Рідж-Роуд, перебували в Нассау, на Багамах.

У тому самому будинку, де мав офіс Пол Оффенбах.

Пазл майже склався. Залишився лише один шматочок.

Найделікатніший із усіх.

* * *

— Тревіс.

Оффенбах кивнув чоловікові міцної статури, років тридцяти п’яти, одягненому в джинси та сіру футболку. Одяг був обтягуючим, підкреслюючи м’язи та живіт. У нього було темне густе волосся та кругле обличчя. Оффенбах знав його вже кілька місяців, і за весь цей час ніколи не бачив, щоб той носив спеціально відрощену бороду, як це час від часу робив сам Оффенбах, — лише триденну щетину.

Можливо, лінь.

Може, це стиль.

Двоє чоловіків стояли біля занедбаної халупи на вузькій, звивистій Трейл-Рідж, оточеній сосновими та дубовими лісами й густими заростями тисячі видів рослин. Чоловіки були за дві милі від кінця дороги, де розташовувався сімейний будинок Оффенбаха-Коттера.

Тревіс щойно приїхав з Іллінойсу на комерційному фургоні, на боці якого було написано «HENRIETTA’S FLORIST», оточене барвистими букетами. Це було на прохання Оффенбаха. Він хотів транспортний засіб, який би не виділявся, а не чорний «Ескалейд» у стилі Тоні Сопрано, який він зазвичай використовував у Чикаго.

— Який план?

Оффенбах вказав у бік, звідки приїхав чоловік. — Повертайся на 22-у, поверни праворуч у бік Аппер-Фоллс. Приблизно за чотири милі буде аутлет-молл. Припаркуйся там, обличчям до дороги. Тобі потрібен хороший огляд шосе. Слідкуй за помаранчевою Honda Accord, що їде сюди.

— Це буде вона?

Він не відповів. А хто ж іще це може бути?

— Подзвони мені, щоб я був готовий.

— А якщо з нею хтось ще?

Оффенбах був розумним чоловіком, і зв’язки та висновки спадали йому на думку миттєво. Він мусив нагадувати собі, що решта світу не така. Він час від часу ображав людей. А ображені люди могли бути небезпечними. Йому довелося вбити кількох із них. — Ми все одно рухаємося вперед.

— Гаразд, — буркнув Тревіс. Він заліз назад у свій квітковий фургон і повернувся на шосе.

Оффенбах зайшов у халупу. Зачинив двері. Гучно заскрипіло іржаве залізо.

Він озирнувся, вдихаючи гаряче повітря, що пахло пилом і цвіллю. Площа приміщення становила близько 800 квадратних футів, і воно було майже порожнім, хоча в одному кутку стояв картковий стіл поруч зі старим офісним кріслом, оббивка якого була розірвана, наче подерта ведмежими пазурами. Інші «прикраси»: шприци, розбиті трубки для метамфетаміну та креку, а також каміння, кинуте у шибки, які були всі розбиті. Що такого є в людській природі, що не дозволяє жодному шматочку скла в покинутій будівлі залишитися цілим?

Хатина стояла на повороті Трейл-Ридж, а з переднього вікна відкривався чудовий вид на його стрільбище — саме там, де Констант Марлоу мала проїжджати дорогою до будинку Коттерів.

Минулої ночі, після віскі та люльки, він ліг спати, так і не знайшовши вирішення проблеми.

Тепер воно у нього було.

Півгодини тому зателефонував Томас Векслер.

— Оффенбах. Слухай, Марлоу знайшов твій будинок на Трейл-Ридж.

— Як? Він мав бути прихований під шарами й шарами юридичних документів.

— Копаючись у публічних архівах. У мене там працює хтось. Моя племінниця. Вона дурепа, але робить те, що їй кажуть. Завжди повідомляє мене, якщо хтось із-за меж міста тусується навколо. — Пауза. — За це, Оффенбах, я отримаю знижку на наступну доставку?

Він погодився.

Тепер він обере просте рішення. Марлоу, мабуть, переглянула карту й побачила, що до будинку її родини веде лише одна дорога — прямо вгору по Трейл-Ридж. Її план полягав у тому, щоб під’їхати близько, потім з’їхати з дороги й непомітно піднятися пішки крізь чагарники.

Але так далеко вона не дістанеться.

Коли вона сповільниться на цьому повороті, він відкриє вогонь зі своєї штурмової гвинтівки «Бушмастер», модифікованої на повністю автоматичну.

Твоя доля, Константе...

Мабуть, самогубство...

Він зробить їй послугу.

Вставляючи магазин і заряджаючи патрон, він раптом згадав комікси, які належали його батькові. Вони були не про супергероїв, а про солдатів Другої світової війни. Великі американські солдати, що воювали з німцями та японцями, зображені у вигляді ганебних етнічних стереотипів. Лейтенанти чи герої-«догфейси» безперервно стріляли зі своїх автоматів «Томмі». Художники зображували звук нахиленим, жирним шрифтом, написаним великими літерами.

БУДДА БУДДА БУДДА...

Отже, вбити свого ворога. Забрати мільйони, що чекають на нього в будинку, а потім дістатися до приватного аеропорту, де пілот, який заробляв величезні гроші, доправив би його на грунтове поле в Онтаріо... а звідти — до нового життя.

Він перевірив коротку чорну зброю. У кишені він мав додатковий магазин. Це було непотрібно — поле вогню було всього за тридцять футів — але його наявність заспокоювала його.

Він пересунув стільця, обдертого до ниток, до вікна, яке було частково прикрите пошарпаною шторою, що була сірою, але, ймовірно, десять років тому була білою.

Націлившись у вікно, він нагадав собі, що треба міцно тримати зброю. У режимі автоматичного вогню дуло піднялося, наче баскетболіст, який збирається виконати данк.